Сатиричне викриття бездуховності обивателів у сатиричній комедії М. Куліша «Мина Мазайло». Твір 11 клас

Микола Куліш — найталановитіший і найоригінальніший український драма­тург першої половини XX ст., засновник української модерної драматургії. Роз­квіт його таланту припав на 20—30-ті роки XX ст. Першими творами Куліша були вірші та невеликі п’єси, далі письменник повністю переключився на драматургію.

У багатьох п’єсах М. Куліша переплітаються комедійні та трагедійні начала, і яскравим прикладом такої особливості творів митця є сатирична комедія «Мина Мазайло». Тут ніхто не гине, всі герої живі-здорові, але письменнику вдалося че­рез своїх героїв передати трагедію народу, який здатен відмовитися від найголов­нішого — своєї мови. Страшно те, що українців треба призвичаювати до надбань поколінь, організовуючи на державному рівні примусову «українізацію». Жодна країна, жодна мова світу не знає такого неологізму, жоден народ ніколи не від­мовиться від того, що робить його народом, і тільки для багатьох українців, як для тьоті Моті з Курська, краще бути «изнасилованной, чем украинизирован­ной». Сотні років русифікації не минулися дарма, й українізація зверху не означала серйозних намірів більшовиків щодо відновлення повноправного функціо­нування української мови та формування національної свідомості українців, зна­чна частина яких втратила почуття приналежності до своєї нації, потребу корис­туватися рідною мовою.

Мина Мазайло, головний герой комедії, не сприймає українського, не ціка­виться своїм родоводом, як тягар і сором носить своє прізвище. Воно для нього занадто українське. Він абияк володіє російською мовою, не цікавиться культу­рою великого сусіда, але будь-що хоче мати російське прізвище, бо впевнений, що воно допоможе стати йому чимось важливішим у житті, ніж він був досі. Мина впевнений, що саме українське прізвище не дозволило йому зайняти гід­не місце у житті, здобути високу посаду. Він згадує, що замолоду з ним не хотіли зустрічатися дівчата, коли чули, що він Мазайло: «Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло!.. На службу не прийма­ли — Мазайло!» Сміх бере, коли чуєш, як Мина з кореня «маз» намагається утво­рити нове прізвище: «Мазов», «Мазеленський», «де’Мазе», «фон Мазел», «Мазанський», «Мазєнін».

Мину в усьому підтримують дружина Килина й дочка Рина. Вони щиро раді­ють словам батька про майбутнє родини, яка отримала прізвище Мазєніни. Вони навіть мріють, що колись вулицю, на якій вони живуть, буде названо їхнім пріз­вищем — вулицею Мазєніних.

Прагнення Мазайла змінити прізвище породжує низку конфліктів, адже син Мини Мокій не тільки не бажає відмовлятися від прізвища, а мріє додати до ньо­го втрачену частинку Квач. Батько цурається всього українського, відмовляєть­ся від прізвища, мови, культури і готовий, як Іван Грозний, убити сина: «Застав­лю! Виб’ю з голови дур український! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!..» Мина вороже сприймає українізацію, адже, на його думку, ця політика має на меті принизити таких, як він, зробити з них другосортних людей: «Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортно­го службовця і не давати мені ходу на вищі посади». Мокій досить влучно схарак­теризував Мину, назвавши його «валуєвським асистентом».

Досить колоритною постаттю у творі виступає тьотя Мотя, Мотрона Розторгуєва з Курська, яку викликали Мазайлиха й Рина, щоб та своїм авторитетом підтримала Мину і якось перетягла на їхній бік Мокія. Уже перша репліка тьоті Моті викликає гіркий сміх і тривогу, бо дуже вже агресивно виступає жінка проти мови, демонструючи свою проросійську зверхність: «Тільки що під’їхали до вок­залу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков» а «Харків»! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?»

Антагоністичним до образу тьоті Моті виступає дядько Тарас із Києва, який приїхав, щоб підтримати Мокія. Він активно дискутує з тими, хто чинить опір українізації, наводить філологічні приклади, присоромлює Мину, нагадує йому про те, що він українець із діда-прадіда.

Уперше п’єсу «Мина Мазайло» глядач побачив у театрі «Березіль» у 1929 році. З того часу минуло вже 85 років, але й сьогодні ми на кожному кроці зустрічаємо новітніх «мазайлів», які готові відмовитися від рідної мови, культури, історії, викорінити все українське зі свого життя.