“Мисливські усмішки” Остапа Вишні — це поезія в прозі. Твір 11 клас
Остап Вишня (Павло Губенко) — надзвичайно цікавий і неординарний письменник, який стрімко увійшов в українську літературу з посмішкою на устах. Перший його надрукований твір — це «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)», який побачив світ за підписом «П. Грунський». Так розпочалася інтенсивна творча діяльність письменника. Псевдонім Остап Вишня вперше з’явився під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» у 1921 році. У своїх довоєнних творах письменник висміював бюрократів, чинуш, казнокрадів. Найбільше він атакував сміхом своїх земляків: висміював слабкість українців у питанні громадської й національної єдності, анахронічні риси в психології та мисленні українців, їхні почуття меншовартості й недолугості.
У 1934 році влада пригадала Вишні його службу в уряді Української Народної Республіки, звинуватила в підготовці замаху на товариша Постишева під час жовтневої демонстрації й запроторила письменника в Печорський концтабір на довгі десять років. У 1944 році в ознаменування перемог радянської армії над фашистами Остапа Вишню перевозять з барака на Печорі в письменницький кабінет у Києві, щоб він міг своїми гуморесками висміяти діяльність «буржуазних раціоналістів» і, зокрема, УПА. Та як у 20-ті роки селяни не ставилися серйозно до його гуморесок про куркулів, так і в 40-і роки повстанці сміялися, читаючи гуморески й фейлетони Остапа Вишні про «націоналістичних запроданців», адже через його твори світ дізнавався про боротьбу УПА з Москвою.
Остап Вишня майже ніколи не згадував про десять років таборів, ніколи не писав про те, що йому довелося пережити. Після звільнення тональність його творів змінилася: замість уїдливих фейлетонів письменник придумав для себе новий жанр — усмішку, а темами для них стали враження від полювань. Дружина згадувала, що Остап Вишня майже завжди повертався з полювання без здобичі (у нього не піднімалася рука на живу істоту), а щоб похвалитися вдома успіхами, купував на базарі качку чи кроля й видавав їх за дичину.
Враження від спілкування з природою Вишня відтворював у «Мисливських усмішках», які були наповнені любов’ю до світу, до всього живого. Рибалити й полювати він ходив скоріше для того, щоб назбирати якнайбільше смішних історій і побути в колі друзів. Усмішку викликають рядки з відомого твору «Як варити і їсти суп із дикої качки»: «Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами…» Мисливець прибуває на полювання тоді, коли «качки повиключали свої мотори», а «вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на світ благословлятись». І нічого, що вдома «дружина чи мама, охнувши, кине вам:
— Та це ж курка, а не качка! — ви авторитетно заявіть:
— Це — качка. Тепер усі такі качки пішли.
— А чому горло в неї перерізане?
— Чому? Чому? …Летіла, побачила, що націляюсь, виходу не було, взяла й… зарізалась. Що ж тут дивного?!»
Звичайно, вірити всьому, про що розповідають мисливці чи рибалки, — це себе надурити. Ось сидять вони на стіжкові сіна й «плететься чудесне мереживо з мисливських оповідань» про вдале полювання, про величезних і злих диких звірів, яких так нелегко вистежити і вполювати, про величезного сома, який жив у глибочезній річковій ковбані, ловив гусей і навіть собаку та парового катера якось проковтнув. Коли цього сома все-таки впіймали, то ледве вчотирьох донесли до села. Хіба ж може ця історія бути брехнею, коли її розповідає найправдивіший у світі дід Панько, який сам брав участь у тій пригоді.
Та «Мисливські усмішки» — це не тільки побрехеньки мисливців чи рибалок. Це передусім щирий захват оповідача від краси рідної природи, де все рухається, міниться чудовими барвами, через які пробиваються «різні чудові пісні» дівчат. Складається враження, що в природі все взаємопов’язане, а людина — часточка цього великого єдиного рухливого організму.
Розповідь оповідача ллється легко, невимушено, а побрехеньки мисливців та рибалок, що викликають добру усмішку, змінюються описами чудової української природи, які створюють добрий настрій у читача.