Кіноповість «Україна в огні» О. Довженка. Твір 11 клас

Кіноповість «Україна в огні» Олександр Довженко почав писати ще на почат­ку війни. Він швидко закінчив роботу, швидко зняв фільм, сподіваючись на ви­знання. Та повість була піддана нищівній критиці, а кінофільм взагалі не вийшов на екрани. Довженка критикували за всі фільми, але такої тотальної наруги над роботою, яка була криком зболеної душі геніального режисера, він ще не знав. Сталін звинувачував митця в ревізії соціалізму та політики комуністичної партії, називав повість націоналістичним, антирадянським твором за те, що Довженко сказав правду про насильницьку колективізацію й органи внутрішніх справ, про органи влади, що першими тікали від фашистів, а українців, які не мали змо­ги виїхати на схід, звинувачували у зрадництві. Для того щоб остаточно засуди­ти Олександра Петровича і його роботу, у 1944 році було скликано спеціальне за­сідання політбюро ВКП(б), на якому не знайшлося жодної людини, яка б дала об’єктивну оцінку повісті й фільму, сказала добре слово про митця, який вивів ра­дянське кіно на світовий рівень. Довженко не каявся, не визнав своїх «помилок» і тільки у щоденнику виклав свій біль: «Сьогодні роковини моєї смерті. 31 січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття, і скривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх збори­щах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, топтало й поганило мене. Я три­мався рік і впав. Моє серце не витримало тягара неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої ма­лості…» Та, як відомо, рукописи не горять: «Україна в огні» була видана після смерті Довженка. На жаль, фільм так і не вийшов на широкий екран, а єдиний примірник фільму знаходиться в архівах московського Держфільмофонду.

Довженко, працюючи над повістю «Україна в огні», не міг не розуміти, що так зображувати події початку Великої Вітчизняної війни в радянській дійсності не можна, але він не міг промовчати чи співати дифірамби владі. Митець своїм про­зорливим оком передбачив майбутні звинувачення українського народу у зрадни­цтві, з якими виступить комуністична партія. Разом із тим письменник хотів по­казати світові героїзм простих людей, які в тяжких умовах, ризикуючи власним життям і життям близьких і рідних, організовували спротив жорстокому ворогові. Головними героями твору виступають члени родини з промовистим прізвищем — Запорожці. П’ятеро синів, як п’ять пальців руки, утворили міцний кулак, який бив фашистів на фронтах. Їхній батько Лаврін Запорожець на прохання громади став старостою, примушував людей впрягатися в ярма й орати землю, щоб були злішими і йшли в партизани, повідомляв народним месникам про плани фашис­тів. На фронтах, у партизанських загонах гартувалися характери патріотів, але були й такі, хто розгубився, не витримав випробувань. Сини Купріяна Хуторно­го, одного з героїв кіноповісті, стали дезертирами, повернулися додому й виправ­довуються перед батьком: «У нас, тату, генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не прийняла… Розгубилися ми… Мости, тату, зірвані. Плавати не вмі­ємо». Письменник дошукується причин зрадництва і з болем говорить: «У гріз­ну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликала їх до велетенського бою, до надзвичайного». Ці слова стали гнівним звинувачен­ням державної політики, яку чітко формулює запеклий ворог, фашистський офі­цер Ернст фон Крауз: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один од­ному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім’ї, друж­би! У них від слова «нація» оставсь тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників…»

Письменник не стільки звинувачує хистку молодь, скільки намагається осяг­нути причини її біди. Та основна увага у творі присвячена Україні, рідній землі, яка горіла в огні найстрашнішої війни, розкриттю трагедії українського народу.