Іван Багряний — політичний діяч і письменник. Твір 11 клас

Мене захоплюють люди, які не коряться обставинам, не йдуть на компроміси із совістю, живуть за законами добра й справедливості. Саме такою людиною, на мою думку, був Іван Багряний — український поет, прозаїк, публіцист, політич­ний діяч, романтик і «невиправний мрійник». Він ніколи не втрачав віри в себе, у свої сили, у свій народ, в людину і в добро в її душі.

Іван Павлович Лозов’ягін народився на Полтавщині, зростав у м. Охтирка на Харківщині, закінчив Краснопільську художньо-керамічну школу, навчався в Ки­ївському художньому інституті, писав вірші, друкувався в газетах і журналах, був членом спілки МАРС, видавав збірки прозових творів. Здається, життя хлопця з простої родини муляра мало скластися щасливо. Красивий, здоровий, усебічно обдарований, він покладав великі надії на майбутнє, але в країні тоталітаризму такі люди, як Багряний, не могли бути щасливими, адже в задушливій атмосфері неволі їм важко було дихати на повні груди. Ще підлітком він був свідком рево­люційних перетворень, бачив заграви українсько-російської війни, коли Україна стікала кров’ю, намагаючись вибороти свою незалежність; бачив терор більшови­ків, смерть дядька, вояка петлюрівської армії, страшну загибель свого дідуся-пасічника, який чимось не догодив північним зайдам. Тисячі патріотів України змушені були покинути рідну землю, але країна не могла емігрувати. У компромі­сі з Москвою вона вирвала якусь подобу самостійності: власну конституцію, мову, можливість відродження. Неначе передчуваючи страшну неминучість, поколін­ня Багряного намагалося взяти від життя максимум того, що примарна незалеж­ність могла дати. Молодь старалася здобути освіту, стати на ноги, не протестую­чи проти примусової організації профспілок, комсомолу, комуністичної партії. Та Москва нищила беззбройну Україну зброєю, тюрмами, депортаціями, голодомо­ром, тотальним геноцидом. Багряний разом із сотнями тисяч українців поїхав у концтабори Далекого Сходу. Він ледве встиг переступити поріг школи літератури, як НКВС перетворило його на зека. Арешт, тортури невинних людей він описав у романі «Сад Гетсиманський», зберігши імена всіх тюремників і багатьох їхніх жертв: партійних і безпартійних, червоноармійців і генералів, керівників заводів і простих робітників, свідомих патріотів і зрусифікованих обивателів.

Із початком Великої Вітчизняної війни Багряний опинився на окупованій те­риторії й змушений був емігрувати в Західну Європу. Після перемоги Радянсько­го Союзу над фашистською Німеччиною тисячі енкавеесників почали справжнє полювання на людей, які з тих чи інших причин не хотіли повертатися на Бать­ківщину. Європейці не розуміли, чому в’язні фашистських таборів, насильно ви­везена німцями молодь, біженці не спішать виїхати на рідну землю. Може, вони страшні злочинці й ховаються від правосуддя? І тоді Багряний пише памфлет «Чому я не хочу повертатися до СРСР?» У ньому письменник розкриває справжні причини того, чому багато радянських репатріантів ховаються під чужими імена­ми і не бажають сказати, хто вони. Багряний розповів європейській спільноті про насильство у Радянському Союзі, про радянські концтабори на Півночі, Далеко­му Сході, що переповнені ні в чому не винними людьми; про знищення мільйо­нів українців, про по-звірячому забитого більшовиками 92-літнього дідуся, про колективізацію, голодомор, про розстріли української інтелігенції — цвіту нації, про підлість, жорстокість і цинізм більшовиків, радянської влади, Сталіна та його поплічників, про наругу над священиками й церквою.

Народам, які жили в умовах поваги до людського життя, важко було осягнути масштаби трагедії українців — великого європейського народу. Памфлет І. Багря­ного став тією бомбою, що висадила в повітря стіну замовчування, стала разючим документом радянської дійсності й свідченням гуманізму автора, який не боявся відкрито говорити про нещастя свого народу.