Відтворення дорослого «Я» у повісті згадці про дитинство (за повістю О. Довженка «Зачарована Десна»). Твір 11 клас

Олександр Довженко — український письменник, художник, кінодраматург, кінорежисер, класик світового кінематографу, народився в багатодітній селян­ській родині на хуторі В’юнище, що на Чернігівщині. Батько, Петро Семенович, належав до козацького роду. Із згадок Олександра Петровича та з різних джерел можна дійти висновку, що сім’я жила бідно, але ж відомо, що в Довженків було багато орної землі, батько мав коней, займався чумакуванням, багато працював: косив людям сіно. То чи могла б така сім’я бідувати? На старих фотографіях мож­на побачити хату Довженків. Дійсно, вона була старою, аж у землю вросла, але ж достатньо великою для того, щоб у ній жили прабаба, дід, батько й мати та чотир­надцять дітей. Щоправда, живими залишилося тільки двоє, інші дітки повмира­ли, не досягнувши працездатного віку. Тому у згадках про дитинство в уяві Олек­сандра Довженка поставали «плач і порохон», а кохана мати, «народжена для пі­сень… проплакала усе життя, проводжаючи назавжди».

Мальовнича Десна, «казкова сіножать» залишилися в пам’яті Довженка назав­жди. Згадки про дитячі роки лягли в основу повісті «Зачарована Десна», де ми­тець описує чудову природу рідного краю, свою родину: прабабу Марусину, діда, матір, батька, братів. І хоча хлопчикові жилося не завжди добре, ці згадки спо­внені любові й теплих почуттів до всього живого. Вони викликані довгою розлу­кою із землею батьків. Настав час, коли всесвітньо відомий митець, лауреат ба­гатьох премій, перебираючи в пам’яті давно минулі події, згадуючи рідних і су­сідів, свої перші радості й болі, і чари перших захоплень намагається знайти ви­токи свого життя, зрозуміти природу страждань, що він їх переживав на вершині слави й визнання. «Зачарована Десна» була сповіддю змученого серця, виправ­данням перед народом за всі оті безмежно талановиті, ура-патріотичні фільми про епоху, що принесла стільки лиха Україні. У повісті письменник невимушено по­линув за спогадами про дитинство, не думаючи про ідеологію й цензуру, адже пи­сав більше для себе, а не для майбутньої екранізації. Плавний плин розповіді пе­реривають роздуми зрілого майстра, а тому у творі ми маємо двох головних геро­їв: маленького Сашка й дорослого Олександра Петровича, який пропускає ті ди­тячі спогади крізь свій гіркий життєвий досвід, свої страждання й розчарування. Митець, описуючи пригоди й «гріхи» малого хлопчика, ніби говорить: «Подивіть­ся, люди, ось я справжній, таким я був і таким хочу залишитися у вашій пам’яті. У дорослому житті я наробив багато помилок, але в душі залишаюся маленьким хлопчиком, який мріє наїстися досхочу молодої моркви, навчитися косити траву так само вправно, як це робив батько, творити добрі діла для рідних і сусідів, за­вжди поспішати на допомогу людям, оселі яких заливає повінь».

Не можна без сміху читати про перше «гріхопадіння» Сашка, який повисмику­вав моркву, яку посадила баба, бо дуже вже йому хотілося солоденького. Морква виявилася молодою й несмачною, і хлопчик узявся її садити назад. За цим занят­тям його застала баба Марусина і, вражена наругою онука над її працею, почала проклинати хлопця, а тим часом «в малині лежав повержений з небес ангел і пла­кав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я». В одну мить він втратив свої крила: «…фактично святим був на всю хату один я. І от скінчилась моя свя­тість. Не треба було трогати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?» Дитина гостро сприймає свою провину, вважає себе грішником, го­това каятися і перед людьми, і перед Богом. У кожного в житті була чи є якась провина, якийсь гріх. Не раз Довженкові доводилося каятися невідомо в чому, не раз він переживав стан «поверженого з небес маленького ангела», гріх якого був лише в тому, що він не міг собі дозволити того, чого дуже хотів, про що мрі­яв. Що діяти? Як жити у світі, у якому так багато жорстокості й зла? Ці питання мучили маленького Сашка, ці самі питання часто ставив собі Довженко-митець. Почуття провини переслідувало його, а він шукав гармонію в собі, у своєму сві­ті. Він мріяв змінити брутальну й жорстоку дійсність, і цю мрію шукав у далеко­му дитинстві. Малий Сашко, наслухавшись розповідей дорослих, боїться, що світ споганіє, поки він виросте, і «не буде вже сінокосу тоді, ні риби». Мабуть, дитяча душа передчувала майбуття: дійсно, і світ споганів, і річки обміліли, і риба зникла.

Сашкові хочеться дізнатися, хто ж він, ким є його батьки. «А ми хто? Ми не руські?» — запитує хлопчик у батька. Та таке питання сина заганяє дорослого сильного чоловіка у глухий кут: «А хто там нас знає… прості ми люди, синку… Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми… Да… Ой-ой-ой… мужи­ки, й квит. Колись козаки, кажуть, були. А зараз тільки званіє зосталось». Зга­давши цю розмову з батьком, Довженко намагається порушити проблему націо­нальної свідомості й гідності, нагадати українцям, що вони не хохли, а нащадки гордих козаків, які виборювали свободу зі зброєю в руках, не корилися нікому й ніколи не почувалися безправними гречкосіями, мужиками, які тільки й здатні сі­яти хліб та ойкати на свою долю.

Щовесни Десна широко розливається й затоплює береги, сади, сінокоси, хати. Сашко з батьком на великому човні рятували людей. Опис повені у творі — це символічна картина оновлення, очищення від усього зайвого. Довженко-митець мріяв про подібне очищення людських душ і у творі-згадці про дитинство відтво­рив своє доросле «Я».

 

Кіноповість «Україна в огні» О. Довженка. Твір 11 клас
Символізм і символи в романі І. Багряного «Тигролови»”. Твір 11 клас

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *