Розтоптані пелюстки. Євгена Маланюка. Твір 11 клас

Євген Маланюк виразно автобіографічний поет. Кожен рядочок його творів пропущений крізь серце. Часто не розуміли, критикували його ідеї і різні висловлювання. Із виходом кожної нової збірки у читача утверджувався образ Маланюка як «гладіатора нещадних рим», завжди напруженого й похмурого, закованого в броню «тверезого варяга». І під цими латами важко було побачити людину, яка була дуже самотньою і беззахисною. Адже справді успішною в житті може бути тільки той, хто має в серці кохання і кого теж кохають. Визнання творчості може дати наснагу, різка критика викличе біль і злість, а ось упевненість у собі, віру у немарність життя дає справжнє кохання.

Поряд з Євгеном Маланюком ішли по життю такі жінки, яких він любив, які любили його, але в останню хвилину свого життя він був сам: нікому було подати склянку води, викликати лікаря, вислухати останнє «прости». Не було поряд любої дружини, сина, онука. Вони залишилися у згадках і віршах.

Тема сімейного щастя у поезії Маланюка розкривається неоднозначно:

І рай земний — сліпа пустеля…
Гнітючим небом — хатня стеля.
В іншому вірші, присвяченому дружині, поет звіряється:

Не таким воно нам уявлялось
По романах, по веснах, по снах.

Не склалося життя, як «бажалось», і провину за це Маланюк кладе й на себе, визначаючи, що був «поетом глухим, в музику власну заслуханим». Але ж були в його житті моменти, коли відступало в тінь власне «его», і тоді народжувалися твори, які стали зразком інтимної, навіть еротичної лірики:

Як іонійськая колона,
Рожевіє дівочий сніг,
Ховаючи опуклість лона
В лілеях рук, лілеях ніг.

Яке жіноче серце устояло б проти такого зізнання?

Єдина! Не ображу зором —
Двійник Мадонни на землі.

Ці рядки свідчать, що по природі своїй Маланюк був ліриком, але життєві обставини змусили поета повністю розкрити себе як «залізних імператора строф», а ліричні, інтимні почуття заховати глибоко в душу. Тільки на схилі літ відкрилося друге «я» поета. Із його особистості падолистом опали позолочені кільця кольчуги, яка досі його захищала, і на світ народилася своєрідна покора перед життям і перед невблаганною смертю. Поет відчуває прихід старості і зізнається:

Зо мною ангели не розмовляють більш.
Дух відлітає, тяжеліє тіло
І тягне до землі…

Він усвідомлює, що «Надходить час скоритися й примириться…», і тільки тепер розуміє, що ні перед ким не мусить виправдовуватися і соромитися своїх почуттів. Поет помічає, як «…Земля справляє з сонцем шлюби», «Як квіти родяться і як розплющують барвисті очі…

Як пахнуть пестощі дівочі…», у ньому оживає закоханий у життя юнак: Душа простором радісно говіє, Я знов Гоген незнаного Таїті.

Можливо, на схилі життя поет зрозумів, що не треба було так довго задавлювати в собі той потужний ліричний струмінь, який іноді знаходив вихід через нагромадження «залізних строф». І може, не виникло б тоді Щемливого почуття якоїсь неправильності прожитого життя: І все шукав, але не те, що треба. Все пізнавав, але недовідоме, І не зважав, що під зухвалим кроком Розтоптані лишались пелюстки.

Спочатку було Слово… Твір 11 клас
Складайте собі скарби на небі (за Нагірною проповіддю Ісуса Христа)

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *