Пане Лопахін, адже ви неправі (за п’єсою А. П. Чехова «Вишневий сад»)
Сидячи за письмовим столом і розмірковуючи над твором, я в думках опинилася на лаві в пустинному харківському парку. Саме в Харків збирався їхати Лопахін після купівлі вишневого саду. І, от чудо, поруч зі мною стоїть саме він — той Лопахін, котрого я собі уявила під час читання «Вишневого саду» А. П. Чехова. Огрядний, акуратний чоловік середнього віку, сидів і дивився на доріжку парку. Єрмолай Олексійович увесь час мовчав, і, мені здавалося, чекав моїх слів.
— Пане Лопахін, знаєте, я довго міркувала над вашим образом, і мені набагато легше висловити свою думку особисто вам, а не просто аркушу паперу. Я не хочу вас образити, не хочу, щоб ви щось говорили, а просто вислухайте.
Я хотіла б вам сказати, що ви неправі, хоча і не можу усі ваші дії і думки засудити. Я намагаюся угледіти в вас звичайну людину з достоїнствами і недоліками, намагаюся зрозуміти і пояснити для себе ваші вчинки, але доходжу до висновку — ви неправі.
Судячи з мого твердження, можна подумати, що звернення на «ви» і слово «пан» вимовляються мною з іронією, але ви помиляєтеся. Я все-таки відчуваю повагу до вас не тільки через різницю у віці, але і завдяки деяким якостям, якими володіє ваша, за словами Трофимова, «ніжна душа».
Мені здається, в ній боролися найдобріші душевні якості і «хижий звір», а перемога виявилася в руках останнього. Під час мого знайомства з вами, ви, пане Лопахін, ще не загубили ті якості доброти і безкорисливості ніжної душі. Ви ще хотіли допомогти Раневській не збанкрутувати, знайти вихід із ситуації, що створилася, обіцяли не рубати дерев до від’їзду старих хазяїв вишневого саду, але в обох випадках ви проявили жорстокість.
Пропозиція розбити сад на дачні ділянки була ударом для людей, що там народилися і виросли, а обіцянки «не рубати дерев» ви так і не додержали. Ви, коли стали багатим, не були жадібним, пропонували гроші Петру, давали їх у борг Пищику. І найголовніше — ваші гроші зароблені чесною працею, за що я вас поважаю. Ви говорили: «Я підводжусь о п’ятій ранку; працюю з ранку до вечора, ну, у мене постійно гроші…». И ви змогли купити «маєток, де дід і батько були рабами, де їх не пускали навіть на кухню». Так і повинно бути. Діти повинні прагнути жити краще, ніж їхні батьки. Ви прагнули і досягли цього.
Так, я поважаю вас саме за працю, за прагнення утвердитися в житті, за ті гарні риси, якими володіє ваша душа. Але це не заважає мені, Єрмолаю Олексійовичу, розуміти і відчувати вашу неправоту.
Якже ви неправі стосовно Варі! Адже ви говорили про одруження на ній, пам’ятаєте? «Що ж? Я не проти… Вона гарна дівчина…». Це ж були щирі ваші слова. Варя вам подобалася, але ви не змогли відмовитися від свободи, від права самому розпоряджатися своїм життям і, найголовніше, — своїми грошима. Ви давали дівчині надію, говорили з її матір’ю про одруження, а в рішучий момент просто втекли.
А ще ви засуджуєте себе (що ж, це добре) і свого батька, кажучи: «Мій татко був мужик, ідіот, не розумів, мене не учив, а тільки бив сп’яну, і усе палицею. По суті, і я такий же йолоп і ідіот. Нічого не навчався, почерк у мене кепський, пишу я так, що від людей совісно, як свиня». Чому ж ви тільки засуджуєте? Адже учитися ніколи не пізно, навіть для зайнятої людини. Особисто мені чомусь здається, що якби ви вчилися, багато читали, якби ваш духовний світ збагатився, то у вашій душі не переміг би цей «хижий звір».
Раптом я подумала, якби ви змогли прочитати п’єсу «Вишневий сад», героєм якої ви є, задуматися над своїм же образом, образом Єрмолая Лопахіна, то скільки корисного, важливого ви винесли б для самого себе. Нехай це неможливо, але ж скільки інших, не менш важливих, змістовних, таких що розбурхують думку, є книг. Все-таки ви даремно заперечуєте освіту.
Але найбільша ваша помилка, на мій погляд, у тому, що ви дозволили перемогти цьому «хижому звіру, котрий з’їдає усе, що трапляється йому на шляху», породжує жорстокість і егоїзм стосовно Варі, вишневого саду, Раневських, Гаєва під час і майже відразу після купівлі саду —їх далекого, щасливого минулого, їхньої радості і надії.
Це той «звір», який, регочучи, із гордістю говорить: «Вишневий сад тепер мій! Мій!.. Приходьте дивитися, як Єрмолай Лопахін торохне сокирою по вишневому саду, як упадуть на землю дерева». Це той «хижий звір», котрий у присутності плачучої старої хазяйки маєтку вимовляє з іронією: «Йде новий поміщик, власник вишневого саду!». Вишневого саду, дитинства, добра, гордості всієї губернії, красоти. А що ж тоді врятує наші душі, якщо все це буде знищено? І цей «хижий звір» неправий, а виходить, і ви, пане Лопахін.
Я хотіла ще щось сказати, але раптом подивилася на Єрмолая Олексійовича, — і замовчала. Що це я? Адже він такий, яким його зробив Чехов, і він — породження свого часу, не міг він інакше, але я сподіваюся, що засне у людині той «хижий звір», що переможе «ніжна душа».