«Маленька людина» в оповіданнях і п’єсах А. П. Чехова

Скачати повний твір

В людині повинно

бути усе прекрасно:

і обличчя, і одяг, і

душа, і думки.

А. Чехов

Маленька і велика людина. Як порівняти, чи можна взагалі порівнювати людей? Як визначити розмір одного й іншого в цьому «бурхливому світі?» І чи не увагою до «маленької людини», до звичайної людини обділене наше сьогоднішнє життя? І чи не про це твердить нам протягом уже багатьох років слово Пушкіна, Гоголя, Достоєвського, Чехова?..

Гоголь закликав полюбити і пожаліти «маленьку людину» такою, яка вона є. Достоєвський — побачити в ній особистість. А Чехов… Чехов усе ставить із ніг на голову, він шукає винного не в державі, а в самій людині. Такий абсолютно новий підхід дає цілком несподівані результати: причина приниження маленької людини — вона сама. Новий поворот старої теми даний в оповіданні «Смерть чиновника». Про це говорять чимало деталей оповідання. По-перше, це оповідання комічне, і висміюється в ньому саме чиновник. Вперше Чехов пропонує посміятися над «маленькою людиною», але не над її бідністю, злиднями, боягузтвом. Сміх обертається трагедією, коли ми, нарешті, розуміємо, яка натура і які життєві принципи в цього чиновника. Чехов говорить нам про те, що істинну насолоду Черв’яков знаходить у приниженні. Наприкінці оповідання скривдженим виявляється сам генерал, а умираючого Черв’якова зовсім не шкода.

Досліджуючи життєвий випадок, що відбувся з його героєм, Чехов дійшов висновку: Черв’яков — це холопська натура. А мені так і хочеться додати до цих слів: не людина, а плазун. Саме в цій рисі, як мені здається, Чехов і бачить дійсне зло. Де смерть не людини, а якогось черв’яка. Черв’яков умирає не від страху і не від того, що його могли б запідозрити в небажанні плазувати (генерал же простив його), а від того, що його позбавили цієї насолоди плазування, начебто позбавили улюбленої справи.

Опустився, перетворився на обмеженого міщанина і Бєліков, герой оповідання «Людина у футлярі». Бєліков боїться справжнього життя і намагається сховатися від нього. По-моєму, він — найнещасливіша людина, яка відмовляє собі в усіх радостях. Проте він отруює життя не тільки собі, але й оточуючим. Йому ясні тільки циркуляри, які забороняли будь-що, а всілякі дозволи викликають у нього сумніви і страх: «Як би чого не вийшло». Він гнітить усіх учителів своїми «футлярними розуміннями», під його впливом у місті стали боятися усього: говорити, знайомитися, читати книги, допомагати бідним, учити грамоті.

І в цьому небезпека Бєлікових для суспільства: вони душать усе живе. У бєліковщині втілились відсталість, прагнення зупинити життя, огорнути усе павутинням міщанства.

Свій ідеал Бєліков міг знайти, лише пішовши з життя. І він іде, і тільки лише в труні його обличчя набуває приємний, лагідний, навіть веселий вираз, начебто Бєліков радіє, що потрапив у футляр, із котрого вже не треба ніколи вибиратися.

Бєліков хоч і помер, але його смерть не позбавила місто від бєліковщини. Життя залишилося таким же, як було, — «не заборонене циркулярно, але і не дозволене цілком».

А якщо пригадати доктора Старцева? На початку життєвого шляху в молодого доктора різноманітні інтереси, властиві інтелігентній молодій людині. Він відчуває красоту природи, цікавиться мистецтвом, літературою, шукає зближення з людьми, він може любити, хвилюватися, мріяти. Але поступово Старцев втрачає все людське, духовно опускається і замикається у своєму світі, у якому тепер важливі лише гроші, карти і сита вечеря.

Що призвело Старцева до цього? Чехов підтверджує: обивательське середовище, вульгарне і нікчемне, губить краще, що є в людині, якщо в самій людині немає хоч якої-небудь «протиотрути» і внутрішнього усвідомленого протесту. Історія Старцева змушує нас задуматися над тим, що перетворює людину на духовну потвору. По-моєму, страшніше від усього в житті — падіння особистості в трясовину обивательщини і вульгарного міщанства.

Чехов побачив у своїх героях зло, яке неможливо вирвати з корінням, і воно породжує нове зло: холопи родять панів.

Тим часом у Чехова зріє потреба в широких соціальних узагальненнях, він намагається відобразити настрій, побут цілих класів, прошарків суспільства. Потрібний був жанр, що давав би таку можливість. Цим жанром явилася для Чехова драма. У першій п’єсі «Іванов» письменник все-таки звертається до теми «маленької людини». У центрі п’єси — трагічний надлом інтелігента, який будував великі життєві плани й у безсиллі схилився перед перешкодами, які ставив перед ним устрій життя. Іванов — це «маленька людина», яка у світі «надірвалася», і з пристрасного, діяльного працівника перетворилася на хворого, внутрішньо зламаного невдаху.

І далі, у п’єсах «Дядя Ваня», «Три сестри», основний конфлікт розвивається в сутичці морально чистих, світлих особистостей зі світом обивателів, їхньою жадібністю, непристойністю, грубим цинізмом. І начебто непристойність, уособлена в Наталі Іванівні і штабс-капітані Соленому, здобуває перемогу над чистими, чуйними людьми…

А чи є люди, що йдуть на зміну цим, хто загруз у нечистих життєвих справах? Є! Це Аня Раневська і Петя Трофимов із п’єси «Вишневий сад» Антона Чехова. Адже не всі «маленькі люди» перетворюються на обмежених і дрібних людців, виходили із середовища «маленьких людей» і різночинці-демократи, діти яких ставали революціонерами. Як можна здогадатися, Петя Трофимов, «вічний студент», належить до студентського руху, який набув в ті роки великого розмаху. Петя невипадково декілька місяців переховувався в Раневської. Ця молода людина розумна, горда, чесна. Він знає, у якому важкому становищі живе народ, і думає, що його можна виправити тільки безупинною працею. Трофимов живе вірою у світле майбутнє батьківщини, але чітких шляхів зміни життя суспільства Петя поки що не бачить. Образ цього героя досить суперечливий, утім, як і більшість чехівських образів. Трофимов вважає кохання непотрібним у даний момент заняттям. «Я вище кохання», — говорить він Ані. Петя пишається своєю зневагою до грошей, його не ображає прізвисько «облізлий барин». Петро Трофимов дуже впливає на формування життєвих поглядів Ані, дочки Раневської. Вона безпосередня, щира і добра у своїх почуттях і настроях. Ми сприймаємо Петю й Аню як нових, прогресивних людей.

І з цією вірою в нове і краще так хочеться сказати, що людина не повинна бути маленькою. І пильне око художника Чехова, помічаючи лицемірство, тупість, обмеженість людей, бачить й інше — красоту гарної людини: «Боже мій, як багато в Росії гарних людей!» Такий, наприклад, доктор Димов, герой оповідання «Попрыгунья», людина, яка живе для щастя інших, скромний лікар, із добрим серцем, красивою душею. Димов умирає, врятовуючи від хвороби чужу дитину.

І мені залишається тільки побажати: нехай прагнення називатися гарною людиною ніколи не вичерпується в кожному з нас. Хіба не цього так хотів великий і безсмертний Чехов? І хіба не про це, признаємося собі відверто, мріємо і ми, люди сьогодення?

Скачати повний твір
Деградація особистості під впливом пристрасті до наживи (за оповіданням А. П. Чехова «Іонич»)
Пане Лопахін, адже ви неправі (за п’єсою А. П. Чехова «Вишневий сад»)

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *