Не стоїть земля без праведника (за оповіданням О. І. Солженіцина «Матрьонине подвір’я»)
Олександр Ісаєвич Солженіцин. Ще якихось двадцять років тому його ім’я було заборонено вимовляти, а сьогодні ми захоплюємося його глибоко філософськими творами, у яких розкривається майстерність у зображенні характерів, уміння спостерігаті за людьми і розуміти їх. І особливо яскраво роз кривається це в оповіданні «Матрьонине подвір’я».
Чим цікаве це оповідання? Начебто звичайне повоєнне життя російського села. Але Солженіцин знаходить ту ізюминку, яка пізніше буде повторюватися у В. Овєчкіна, Є. Дороша, Ф. Абрамова: відносини влади і людини, морально-духовне життя народу, боротьба за виживання в дарвінівському понятті.
У центрі оповідання — доля сільської жінки, які проробила все життя в колгоспі не за гроші, а за «палички». Давайте простежимо за життям цієї чудової жінки.
Розповідь починається з того, що оповідач, від, імені якого ведеться розповідь, Гнатович, повертається в Росію з курних, гарячих степів Казахстану і оселяється в будинку Матрьони Василівни. Виникає питання: хто вона така? Це самотня жінка, яка втратила чоловіка на фронті та поховала шістьох дітей; а «…як стала дуже хворіти — і з колгоспу її відпустили». Убогим оздобленням і єдиною прикрасою її хати були горщики і діжки з фікусами, тьмяне дзеркало і два яскравих плакати. Але в розміреному, колоритному змалюванні поступово постає перед читачем образ не тільки самотньої і знедоленої жінки, а і рідкісної людини з безмірно доброю душею. Незважаючи на негоди, Матрьона не втратила спроможності відкликатися на чужу біду. Жодна оранка в селі не обходилася без неї. Разом з іншими жінками запрягалася вона в соху і тягла її на собі. Жодній родичці близькій або дальній, не могла Матрьона відмовити в допомозі, кидаючи свої невідкладні справи. Нічого по суті, не маючи, ця жінка вміє віддавати. Проте, як плата за її добро? Для єдиної кози Матрьона не може зібрати сіна: «…біля залізниці — не скоси», «у ліс косити нема», «…у колгоспі мені не велять». А як нескінченно довго і наполегливо долала ця жінка не близький шлях до сільради, щоб оформити пенсію Але ще гострішою була проблема з паливом: «Не давали торфу жителям, а тільки везли начальству, і хто при начальстві». От і мали бідні сільські жінки збиратися по кілька людей для сміливості і носити торф потайки в мішках. І ця страшна дійсність лякає читача, насторожує: «Невже Матрьона Василівна завжди так жила: крала торф, запрягалася у соху, оббивала пороги у сільраді?»
В другій частині оповідання ми дізнаємося про молодість героїні. Вже в юності доля круто обійшлася з Матрьоною: не дочекалася вона свого коханого, Фаддія, який пропав на війні безвісти, а смерть матері Фаддія, сватання його молодшого брата ніби визначили її долю наперед. І вона зважилася ввійти в дім, де вже назавжди оселилася її душа. Мов би шукаючи виправдання, Матрьона говорить: «Мати в них померла… Рук у них не вистачало». Але жорстоке життя повертає Фаддія, який вимовив те, що буде відлунням звучати в серці героїні все життя: «…Якщо б то не брат мій рідний — я б вас порубав обох».
От такою була одна-єдина любов Матрьони Василівни. Але був іще той один день, коли усі показали своє відношення до цієї праведної, на мій погляд, жінки.
Повернення Фаддія нагадало Матрьоні про прекрасне минуле. Скільки років її серце гріло і не погасле почуття, яке колись спалахнуло! А Фаддій? Ніщо не здригнулося в ньому, коли він побачив мертву Матрьону. Відразу після похорон він піклується тільки про поділ її майна і не заспокоюється доти, поки не перевозить до себе додому на санках сарай і паркан, які йому залишилися. А зовиця як про неї відзивається: «…і нечистоплотна була… і не дбайлива; …і дурна, допомагала чужим безплатно…» А мені здається, це не дурість, а благе діло. Хіба багато хто з нас могли б допомогти чужим людям «безплатно»? А вона могла, тому що Матрьона «не схожа на інших», «неабияка», «особлива». Але точніше за усіх висловився сам письменник: «Всі ми жили поруч з нею і не зрозуміли, що вона є той самий праведник, без якого, за прислів’ям, не стоїть село, ані місто, ані вся земля наша…».