Історичне минуле в романі Ліни Костенко «Маруся Чурай». Твір 11 клас

Світ поезії Ліни Костенко особливий і дуже різноманітний. Тут є і любов, і за­чарування світом, і історичне минуле. Насамперед це світ драми — чи то в люд­ській душі, чи в історії, чи в природі. Енергія драми пульсує в її поезії. Єдине, чого в творах немає, так це нарікань на долю, яку поетеса обрала собі сама.

Початок розквіту творчості Ліни Костенко припав на шістдесяті роки, та по­чаток сімдесятих позначився новою хвилею репресій проти митців. Забороняло­ся розумне, самостійне слово, запанувала слухняна, але агресивна сірість. Табори, тюрми і «психушки» чекали нових жертв. І знову пішли етапом українські пись­менники, які протистояли тоталітарній системі.

У 1979 році вийшов друком роман у віршах Ліни Костенко, головною герої­нею якого стала Маруся Чурай — легендарна українська поетеса-піснярка. Понад триста пісень, що стали народними, склала дівчина з легенди.

Документальних свідчень про життя Марусі Чурай не збереглося. За переказа­ми, вона народилася близько 1625 року в Полтаві в родині козака Гордія Чурая, який у бою з польським панством потрапив у полон і був страчений.

Маруся виростала з матір’ю; їх обох дуже шанували в Полтаві, пам’ятаючи про народного героя Чурая й дякуючи Марусиному дару складати та співати пісні.

Від покоління до покоління переходила легенда про Марусю, струнку, карооку красуню, за якою упадало багато парубків, але вона любила тільки козака Григорія Бобренка й довгі роки чекала коханого з війни. Усі колізії долі дівчини змалюва­ла у своєму творі Ліна Костенко. Поштовхом до написання роману у віршах стала одна з пісень Марусі Чурай «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», у якій роз­глядається традиційна фольклорно-романтична колізія: любов — зрада — помста.

Читаючи роман, ми сприймаємо всіх його героїв як таких, що дійсно жили у XVII столітті, адже Ліна Костенко майстерно вводить у канву твору поряд із придуманими й легендарними героями образи історичних осіб: гетьмана Богдана Хмельницького, Дмитра Вишневецького — засновника Січі, якого прозвали Бай­дою; онука Байди, ката українського народу Ярему Вишневецького; сина гетьма­на Остряниці Івана Іскру, який кохав Марусю. Мудрим і гуманним зображує ав­торка полтавського полковника Мартина Пушкаря. Образи історичних осіб нада­ють твору історичної достовірності, тому й не виникає сумнівів у тому, що Мару­ся Чурай справді жила в Полтаві.

Перед тим як написати роман, Ліна Костенко провела велику дослідницьку роботу, щоб якомога повніше «оживити» Україну XVII століття. Особливо яскра­во письменниця відтворила добу Руїни у шостому розділі твору «Проща».

Після смерті Гриця Бобренка й похорону матері Маруся Чурай іде на прощу в Київ, тамуючи біль від втрати найдорожчих людей. Вона бреде, усім чужа, через села, де хтось дасть скоринку хліба, хтось пустить переночувати, хтось пожаліє, назвавши худу й чорну дівчину причинною. Уже настала осінь, скрізь розлилися жовтогарячі, багряні фарби, але краса природи не в змозі прикрити поруйновані селянські обійстя. Якось Маруся познайомилася з мандрівним дяком, який до­рогою до Києва розповідає дівчині про історію України. «Там відступало військо Остряниці, тут села збив копитами Кончак… оце отут скрутили Наливайка і відда­ли на мученицьку смерть… За те, що він боровся за свободу, його спалили в мід­ному бику». Та найбільшого горя завдав Україні Ярема Вишневецький:

…син Раїни,

Страшний руйнатор України.

Упир з холодними очима,

пихатий словом і чолом,

душа підступна і злочинна,

закута в панцир і шолом.

Уламок лицарського роду,

мучитель власного народу

кривавий кат з-під темної зорі…

Він грабував власний народ, обкладав податками, примушував ченців у мо­настирях вирощувати псів, «тримав усе оружною рукою. Був кам’янішим од сво­їх твердинь».

Якось подорожні прибилися в село Семенівка, і Маруся вжахнулася, побачив­ши пусті діряві хати, що залишив по собі клятий Єремія. Навколо крякало ворон­ня, а крук сидів високо на дереві, чекаючи на нову поживу. Маруся згадує слав­ного Байду, і слова про нього «самі на голос навернулись», народивши нову пісню про уявну зустріч діда й онука Вишневецьких. Байда відпросився з раю, щоб по­глянути на Україну, і тут зустрівся з онуком Єремією, який наказав гайдукам схо­пити діда й почепити його на гак за ребро. «Висіти на палі то іще не мука, як те­пер дивитись на такого внука», — цими словами завершила свою пісню Маруся.

І знову дяк розповідає Марусі про історію рідної землі, нагадує, що вона збе­режеться тільки тоді, коли буде записана на скрижалях. Та жоден лелека не приніс на Україну свого Гомера, який би описав тяжкий шлях великого народу, зберіг би в пам’яті людській згадку про український Апіїв шлях.

Часто подорожнім доводилося ночувати під відкритим небом, бо лихо зроби­ло людей черствими й непривітними. Якось Маруся й дяк вирішили відпочити на кладовищі у склепі померлого багатія, але там зустріли якогось старого, який си­дів біля могил своїх померлих родичів. Подорожні пішли далі й раптом побачили вогники свічок під лісом: це голодні люди з Волині, відчуваючи скору смерть, пе­ревдягнися в чисте, лягли на землю і взяли в руки запалені свічки, щоб душа не мучилася в темноті, шукаючи дорогу до Бога.

Подорож закінчилася в Києві, стольному граді, золотоверхому диві, який страшно вразив Марусю. Дівчина побачила спалені храми, обгорілі дерева, поки­нуті двори, мертві сади. Дяк пояснив, що таку пустку залишив по собі литовський гетьман Януш Радзивілл, який, отримавши ключі від міста, не пощадив столицю.

Маруся «ішла на прощу, а потрапила чи то в Содом, чи то в Гомору», наповнену таким обшарпаним людом, що його і в лавру не пускають.

Шоста частина твору «Маруся Чурай» — це згадка про страшні часи історії України, коли на нашій землі панували зайди з інших країн та яреми вишневецькі — кати власного народу, а змучені українці вже не могли зібратися на силі для спротиву. На жаль, історія іноді робить повний оберт і повторюється через багато століть. Ліна Костенко у «Записках українського самашедшого» написала: «Яко­гось ранку прокинемося в іншій державі, бо проспали свою». Таке може статися з народом, який не знає своєї історії, ладен за подачку відмовитися від своєї кра­їни. «Проща» — шостий розділ роману «Маруся Чурай» змушує нас замислитися не тільки над минувшиною, а й побачити своє майбутнє, яке не можна проспати.

 

Творчий всесвіт Василя Симоненка. Твір 11 клас
Довіку не буде із мене раба, душа переважить полон» (Василь Стус). Твір 11 клас

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *