Історичне минуле в романі Ліни Костенко «Маруся Чурай». Твір 11 клас

Світ поезії Ліни Костенко особливий і дуже різноманітний. Тут є і любов, і за­чарування світом, і історичне минуле. Насамперед це світ драми — чи то в люд­ській душі, чи в історії, чи в природі. Енергія драми пульсує в її поезії. Єдине, чого в творах немає, так це нарікань на долю, яку поетеса обрала собі сама.

Початок розквіту творчості Ліни Костенко припав на шістдесяті роки, та по­чаток сімдесятих позначився новою хвилею репресій проти митців. Забороняло­ся розумне, самостійне слово, запанувала слухняна, але агресивна сірість. Табори, тюрми і «психушки» чекали нових жертв. І знову пішли етапом українські пись­менники, які протистояли тоталітарній системі.

У 1979 році вийшов друком роман у віршах Ліни Костенко, головною герої­нею якого стала Маруся Чурай — легендарна українська поетеса-піснярка. Понад триста пісень, що стали народними, склала дівчина з легенди.

Документальних свідчень про життя Марусі Чурай не збереглося. За переказа­ми, вона народилася близько 1625 року в Полтаві в родині козака Гордія Чурая, який у бою з польським панством потрапив у полон і був страчений.

Маруся виростала з матір’ю; їх обох дуже шанували в Полтаві, пам’ятаючи про народного героя Чурая й дякуючи Марусиному дару складати та співати пісні.

Від покоління до покоління переходила легенда про Марусю, струнку, карооку красуню, за якою упадало багато парубків, але вона любила тільки козака Григорія Бобренка й довгі роки чекала коханого з війни. Усі колізії долі дівчини змалюва­ла у своєму творі Ліна Костенко. Поштовхом до написання роману у віршах стала одна з пісень Марусі Чурай «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», у якій роз­глядається традиційна фольклорно-романтична колізія: любов — зрада — помста.

Читаючи роман, ми сприймаємо всіх його героїв як таких, що дійсно жили у XVII столітті, адже Ліна Костенко майстерно вводить у канву твору поряд із придуманими й легендарними героями образи історичних осіб: гетьмана Богдана Хмельницького, Дмитра Вишневецького — засновника Січі, якого прозвали Бай­дою; онука Байди, ката українського народу Ярему Вишневецького; сина гетьма­на Остряниці Івана Іскру, який кохав Марусю. Мудрим і гуманним зображує ав­торка полтавського полковника Мартина Пушкаря. Образи історичних осіб нада­ють твору історичної достовірності, тому й не виникає сумнівів у тому, що Мару­ся Чурай справді жила в Полтаві.

Перед тим як написати роман, Ліна Костенко провела велику дослідницьку роботу, щоб якомога повніше «оживити» Україну XVII століття. Особливо яскра­во письменниця відтворила добу Руїни у шостому розділі твору «Проща».

Після смерті Гриця Бобренка й похорону матері Маруся Чурай іде на прощу в Київ, тамуючи біль від втрати найдорожчих людей. Вона бреде, усім чужа, через села, де хтось дасть скоринку хліба, хтось пустить переночувати, хтось пожаліє, назвавши худу й чорну дівчину причинною. Уже настала осінь, скрізь розлилися жовтогарячі, багряні фарби, але краса природи не в змозі прикрити поруйновані селянські обійстя. Якось Маруся познайомилася з мандрівним дяком, який до­рогою до Києва розповідає дівчині про історію України. «Там відступало військо Остряниці, тут села збив копитами Кончак… оце отут скрутили Наливайка і відда­ли на мученицьку смерть… За те, що він боровся за свободу, його спалили в мід­ному бику». Та найбільшого горя завдав Україні Ярема Вишневецький:

…син Раїни,

Страшний руйнатор України.

Упир з холодними очима,

пихатий словом і чолом,

душа підступна і злочинна,

закута в панцир і шолом.

Уламок лицарського роду,

мучитель власного народу

кривавий кат з-під темної зорі…

Він грабував власний народ, обкладав податками, примушував ченців у мо­настирях вирощувати псів, «тримав усе оружною рукою. Був кам’янішим од сво­їх твердинь».

Якось подорожні прибилися в село Семенівка, і Маруся вжахнулася, побачив­ши пусті діряві хати, що залишив по собі клятий Єремія. Навколо крякало ворон­ня, а крук сидів високо на дереві, чекаючи на нову поживу. Маруся згадує слав­ного Байду, і слова про нього «самі на голос навернулись», народивши нову пісню про уявну зустріч діда й онука Вишневецьких. Байда відпросився з раю, щоб по­глянути на Україну, і тут зустрівся з онуком Єремією, який наказав гайдукам схо­пити діда й почепити його на гак за ребро. «Висіти на палі то іще не мука, як те­пер дивитись на такого внука», — цими словами завершила свою пісню Маруся.

І знову дяк розповідає Марусі про історію рідної землі, нагадує, що вона збе­режеться тільки тоді, коли буде записана на скрижалях. Та жоден лелека не приніс на Україну свого Гомера, який би описав тяжкий шлях великого народу, зберіг би в пам’яті людській згадку про український Апіїв шлях.

Часто подорожнім доводилося ночувати під відкритим небом, бо лихо зроби­ло людей черствими й непривітними. Якось Маруся й дяк вирішили відпочити на кладовищі у склепі померлого багатія, але там зустріли якогось старого, який си­дів біля могил своїх померлих родичів. Подорожні пішли далі й раптом побачили вогники свічок під лісом: це голодні люди з Волині, відчуваючи скору смерть, пе­ревдягнися в чисте, лягли на землю і взяли в руки запалені свічки, щоб душа не мучилася в темноті, шукаючи дорогу до Бога.

Подорож закінчилася в Києві, стольному граді, золотоверхому диві, який страшно вразив Марусю. Дівчина побачила спалені храми, обгорілі дерева, поки­нуті двори, мертві сади. Дяк пояснив, що таку пустку залишив по собі литовський гетьман Януш Радзивілл, який, отримавши ключі від міста, не пощадив столицю.

Маруся «ішла на прощу, а потрапила чи то в Содом, чи то в Гомору», наповнену таким обшарпаним людом, що його і в лавру не пускають.

Шоста частина твору «Маруся Чурай» — це згадка про страшні часи історії України, коли на нашій землі панували зайди з інших країн та яреми вишневецькі — кати власного народу, а змучені українці вже не могли зібратися на силі для спротиву. На жаль, історія іноді робить повний оберт і повторюється через багато століть. Ліна Костенко у «Записках українського самашедшого» написала: «Яко­гось ранку прокинемося в іншій державі, бо проспали свою». Таке може статися з народом, який не знає своєї історії, ладен за подачку відмовитися від своєї кра­їни. «Проща» — шостий розділ роману «Маруся Чурай» змушує нас замислитися не тільки над минувшиною, а й побачити своє майбутнє, яке не можна проспати.