Ідея служіння митця народові у творчості Л. Українки. Твір 10 клас

Для кожного справжнього письменника дуже важливим є чітке визначення свого ставлення до суспільного життя і свого місця у ньому.

Пригадаймо Т. Шевченка, І. Франка, П. Грабовського, їх твори і знайдемо чимало доказів цього. Так, І. Франко у поезії «Декадент» писав: «Я син народа, що вгору йде, хоч був запертий в льох, мій поклик: праця, щастя і свобода» . П. Грабовський, ніби перегукуючись з Т. Шевченком та І. Франком, гордо заявляв: «Я не співець чудовної природи…» , бо «з ума не йдуть знедолені народи, їм я віддав усі чуття мої». До когорти письменників-борців належала й геніальна українська поетеса Леся Українка.

Є серед творів Лесі Українки невеличкий етюд про метелика, де розповідається, як маленьке створіння, що народилося у темнім льоху, уперше у своєму житті побачивши світло, уперто прагнуло наблизитися до нього і загинуло, полетівши у пломінь. Коли хтось із товариства, котре сиділо за столом і спостерігало змагання метелика зі світлом, зауважив: «Дурному дурна й смерть», – почувся голос: «А хіба розумніша була б його смерть, якби він навіки загинув у темнім льосі? Те світло спалило його, але він рвався на простір. Він шукав світла!»

Оце поривання до світла, непримиренність до пустого животіння, байдужості були властиві і Лесі Українці, яка, обравши тернистий шлях поета, хотіла бачити пісні свої пломеніючими, слова – зброєю іскристою. Вона їм не раз наказувала: «Палайте чи паліть, та не в’яліть!»

Поетичним маніфестом письменниці, її мистецьким кредо став вірш «Слово, чому ти не твердая криця…» :

Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

У першій строфі цієї поезії письменниця звертається до слова, яке повинно піднімати народ на боротьбу, а отже, «знімати вражі голови з плеч».

Наступна строфа – це, по суті, характеристика своєї письменницької, громадянської позиції. Поетеса ніколи не видобувала фальшивих нот із своєї ліри, для битви з ворогом гартувала слово кров’ю власного серця:

Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова.
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш.
Вражого ж серця клинком не проб’єш…

Поетеса переконана в тому, що художнє слово стає міцною зброєю лише тоді, коли його візьмуть дужі месники, задля яких вона і гартує свою «зброю іскристу».

Поезія «Слово, чому ти не твердая криця…» відзначається музикальністю. Я. Степовий написав романс з тією ж назвою.

У своїй ранній поезії «Співець» Л. Українка запевняє читачів у тому, що ніякі сили не примусять її відмовитись від патріотичного обов’язку – служити своїй Батьківщині й рідному народові. Юна поетеса усвідомлювала: творчий шлях тяжкий, і здолати його одній важко – такі роздуми і почуття пронизують вірш «Мій шлях»:

Самій недовго збитися з путі,
Та трудно з неї збитись у гурті.

Леся мріє своїм словом збудити народ до боротьби за волю, за правду, знає, що в цій борні може загинути багато борців, серед них і вона:

Хай я загину, та хай сяє мило
Над людьми сонцем правда й надія!

У поезії «У чорную хмару зібралася туга моя…» авторка постає ніжною, але стійкою й мужньою. Усі почуття, які вона пережила – від невимовної туги до гіркого ридання, – не зломили її, «до землі не прибили» , а навпаки, загартували волю і серце, зродили буряний мотив боротьби:

…Я вийду сама проти бурі
І стану, – поміряєм силу!

Твори поета, уточнює Леся Українка у вірші «Поет під час облоги», подібно до життя, мають бути всеосяжними, спів поета повинен будити від сну, служити загальнонародній справі боротьби за свободу.

Леся Українка добре знала з історії світової і вітчизняної літератури, із власного досвіду, що часто доля була жорстокою до справжніх поетів: італійський поет Данте був вигнаний із своєї країни; англієць Байрон помер у Греції; О. Пушкін, М. Лермонтов, Т. Шевченко, П. Грабовський фізично знищені царизмом. Поетеса згадувала ці трагічні постаті.

Зокрема у вірші «На столітній ювілей української літератури», присвяченому І. Котляревському, вона так висловлюється про долю поетів-борців:

Ніхто їх не брав під свою оборону.
Ніхто не спускався з найвищого трону,
Щоб їм уділяти хвали.
Чоло не вінчали лавровії віти.
Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,
Страждали співці в самоті.

Та будучи вірною девізові: «Тільки в боротьбі життя і щастя», Леся Українка слідом за Т. Шевченком і М. Некрасовим, разом з І. Франком і П. Грабовським проголосила: «Не поет, хто забуває про страшні народні рани…»

«Хто вам сказав, що я слабка…» – останній ліричний вірш тяжко хворої Лесі Українки. Зміст його свідчить про незламність поетеси і її віру в безсмертя поетичного слова:

Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?

Звернімося ще до одного вірша – «Зоря поезії» , в якому поетеса проголошує своє естетичне кредо.

Вона мала право сказати про свою поезію: «Зоре моя! в тебе світло повік буде ясне» . Бо людина, яка обрала для боротьби з ненависним ворогом гострий кинджал, тобто слово-зброю, не могла не запалити у серцях прийдешніх поколінь вогонь любові до свободи, ненависті до тиранії.

Життєвий і творчий шлях великої поетеси став взірцем для багатьох поколінь, адже, незважаючи на свою невиліковну хворобу, яка мучила її з дитинства, Л. Українка була людиною сильною, життєлюбною й по-справжньому красивою.