Два образи – два світи (роль художніх засобів у повісті І. Франка «Захар Беркут»). Твір 7 клас
Повість Івана Франка «Захар Беркут» — виняткове художнє явище в українській літературі. Письменник зізнавався, що основа його твору «взята почасти з історії (напад монголів і їхній ватажок Пета), а почасти з переказів народних (про витоплення монгольської ватаги тощо). Дійові особи, зрештою, видумані, місцевість по можливості описана вірно».
Тухля ‑ мальовниче гірське село, в якому письменник бував не раз, а біля криниці, де пив воду, й зараз стоїть йому пам’ятник. Своє захоплення мальовничими краєвидами карпатського села Франко переніс у повість «Захар Беркут».
На початку твору письменник проводить паралель між Тухольщиною XIII століття й сучасними йому краєвидами. Яскравими епітетами він передає красу, яку не здатна змінити людська рука: лазурове чисте повітря, стрімкі пригірки, чаруюча гармонія природи. Але часи змінилися і, описуючи гори, Франко вживає порівняння й метафори, що наповнені болем за понівечений край: ліси, «мов сніг на сонці, стопилися, зріділи»; лісоруби, «мов невмирущий черв, підгризаючи та підтинаючи красу тухольських гір», знищують столітні ялиці та смереки. Та найбільше змінилися люди. Ряд епітетів влучно характеризує сучасних Франкові горян: «Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмілий і недотепний»
Повість «Захар Беркут» так наповнена різноманітними художніми засобами, що перед читачем постають яскраві зорові образи й картини. Особливо яскраві художні засоби використав Франко для характеристики зрадника Тугара Вовка і керівника тухольської громади Захара Беркута.
Тугар Вовк ‑ «мужчина, як дуб». Використовуючи епітети, метафори, порівняння, І. Франко малює перед читачем образ зрадника рідного краю, який поступово втрачає людську подобу. «Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим чорним волоссям», він нагадує злющого ведмедя. Спілкуючись з Максимом, боярин «гірко, їдовито всміхався», «лице його було недобре, аж синє, зуби йому заціпило». Перед громадою він виступає «гордим безпечним поступом», а почувши голос Митька Вояка, який хотів свідчити проти боярина, стрепенувся, «мов стрілою поражений» На слова старого воїна Тугар Вовк «ревнув», і «грізний, червоний з люті» зарубав того, хто гідно бився з монголами у війську боярина. Перейшовши на бік ворогів, Тугар Вовк дивився на пожарища, і «кровавий відблиск огнів… робив його лице страшним і диким і меркотів на його шоломі, немов обливав те лице кровавим вінцем». Опинившись серед монгольських наметів, боярин «сидів тепер якийсь невеселий: його рішуче серце тисли, очевидно, якісь важкі думки». Він уважно дивився, «як догорали червоні, мов розжарене залізо, поліна».
Зовсім інші фарби знаходить І Франко для характеристики Захара Беркута ‑ втілення «правдивого образу тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про які говорять нам тисячолітні пісні та перекази». Захар Беркут — «се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець». Він уже не працював у полі, не ловив звіра, не ганяв овець на полонини, але, незважаючи на глибоку старість, щовесни працював у саду, займався пасікою, збирав цілющі трави. Ціллю всього його життя був спокій і добробут громади. «Мов старовинний дуб-велетень, стояв Захар Беркут серед молодого покоління і міг тепер бачити плоди своєї довголітньої діяльності. Мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в праці, в радощах і в горі». Тухольці й жителі близьких і дальніх поселень знали старого Беркута не лише як цілителя, але й не менше ‑ як порадника, котрий «як заговорить, то немов Бог тобі в серце вступає». У найвідповідальніші моменти слова патріарха звучать так грізно й піднесено, що приглушують шум водоспаду, який, «мов живий стовп кришталю», стояв над головами громади. Коли тухольці за порадою старого Беркута завалили величезним каменем Сторожем потічок, Захар, мов молодець, оглянув положення обваленого каменя», а далі звернувся до сонця. якому за старим звичаєм поклонявся, і «слова його, гарячі, могучі, тремтіли у .свіжім раннім повітрі».
Захар Беркут не пристав на пропозицію монголів і не випустив ворогів із котловини в обмін на життя свого сина Максима. Коли всі подумали, що хлопець загинув, «старий Захар, досі такий сильний і незламний, тепер тремтів, мов мала дитина, і, закривши лице руками, ридав тяжко», а побачивши сина поряд із Мирославою, «Захар глядів на молоду пару ясними, радісними очима».
Захар Беркут і Тугар Вовк ‑ це два різні, протилежні світи. Щоб протиставити ці два образи, Франко використав такі тропи й фігури, які й без додаткових коментарів автора надають можливість читачеві побачити всю велич патріарха і ницість зрадника рідного краю.