Ти знаєш, що ти — людина. (за поезією Василя Симоненка ). Твір 11 клас

У недалекому минулому, коли наше суспільство керувалося абстрактними потребами загального характеру, а проста людина була таким собі «гвинтиком» величезного маховика, Василь Симоненко однозначно заявив:

На світі безліч таких, як я,
Та я, їй-богу, один.

Лад, у якому не цінують кожну людину як неповторну особистість, твердить поет, не можна назвати народним і справедливим. Він неминуче зазнає краху. З підтексту твору виразно вимальовуються опоненти автора, для яких народ – сіра маса, натовп. Це бюрократи, апаратники-демагоги, офіційні патріоти, що кожну мить «дбають» про свій народ, насправді обдираючи його. Саме їм Симоненко від імені свого і чесних людей радить затямити:

І тільки тих поважають мільйони,
Хто поважає мільйони Я.

Ця ж думка утверджується кожним рядком прекрасного високогуманного вірша: «Ти знаєш, що ти – людина…»:

Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Звучить ця поезія пристрасно і переконливо. Безпосередньо до нашого покоління звернена фраза: «Гляди ж не проспи!»

Поезії «Перший», «Баба Онися», «Дума про щастя», «Вихвалять, і славити, й кричати…» об’єднує образ простої людини, працею якої тримається світ.

Перший був не Господь
і не геній,
першим був –
простий чоловік.
Він ходив
по землі зеленій
і між іншим
хлібину спік.

Возвеличення трудівника – це позиція Симоненка-митця, одна із складових його концепцій світу: життя триває завдяки зусиллям хлібороба («Перший»), баби Онисі з однойменного вірша, доярки з потрісканими від морозу й праці руками («Дума про щастя») і багатьох таких, як вони.

Названі вірші прозорі за змістом, написані з тією мудрою простотою, на яку здатний лише талант. Їх сприйме селянин і академік, якщо вони мають серце. А поезію Симоненка треба читати серцем.

Вірш «Злодій» написаний зовсім в іншому ключі. Поезія могутньої викривальної сили викликає в читача почуття ненависті до тих, хто принизив гідність хлібороба, позбавив його елементарних людських умов, навіть можливості чесно жити. Герой твору – селянин – не зміг, хоч і тяжко працював, заробити собі на прожиття і змушений був красти. Красти своє. Його впіймали й привели на суд. — Чому він злодій? З якої речі – запитує автор і вибухає гнівом:

Де вони ті, відгодовані й сірі,
Недорікуваті демагоги й крикуни,
Що в’язи скрутили дядьковій вірі,
Пробираючись у крісла й чини.
Їх би за ґрати, їх би до суду!

Тут Симоненко, саркастичний і нещадний, викриває низьколобу тупість бюрократів, що неухильно вели суспільство до краху. Симоненко був свідком лише початку цього процесу, але з властивою йому прозірливістю передбачав його наслідки.

Безкомпромісне щире слово правди поета так потрібне нам сьогодні для утвердження думки, що справедливе суспільство може створити лише вільна людина, а будувати його треба на засадах правди і любові.

Творчість Василя Симоненка в усі часи належатиме Україні, бо, як писав Олесь Гончар, «… для співу свого, для думи своєї в щасливу мить народила його Україна. І він – за прикладом найкращих наших поетів – синівською відданістю їй віддячив, напруженим чесним горінням душі».