«Я вибрала долю собі сама…». 11 клас

Є такий вираз — «жіноча поезія». Щось зневажливе відчувається в ньому, щось «другосортне». Анна Ахматова не виносила навіть слова «поетеса» і завжди називала себе тільки поет. Але історія літератури реабілітувала жіночу поезію, бо справжній митець — чоловік чи жінка — поєднує в собі мужність і чуйність, відвагу і лагідність. Ліна Костенко в поезії не зрікається своєї жіночої суті, що допомагає їй вдивлятися в життя зором вічної берегині людського роду. Вона увійшла в літературу, звернувши на себе увагу зрілим талантом і тонким відчуттям життя.

У поле зору Ліни Костенко попадають і нею переживаються трагічні аспекти буття. Вірш «Пастораль XX століття» — реквієм по загиблих хлопчиках — трьох пастушках, яких убила минула війна. Суворий реалізм зливається із схвильованим коментарем. Слова то сухі і точні, то немовби захлинаються від плачу:

Отакі вони хлопці, кирпаті
сільські аргонавти,
голуб’ята, анциболи, хоч не роди!
Так може сказати тільки жінка, матір, що продовжує життя, і тільки поет може в кількох рядках передати моторошне відчуття раптової смерті, яка не зупиняє навколишній потік життя:

Вечір був і цвіли під вікнами мальви.
Попід руки держала отих матерів
рідня.
А одна розродилась, і стала ушосте —
мати.
А один був живий. Він умер наступного
дня.
Лаконізм поезії Костенко не заважає вільному виявленню почуттів, лишає простір думці. У сумних рядках («Життя іде і все без коректур») відбито усвідомлення того, що життя минає, не лишаючи часу для виправлення помилок. Спокійна відвага потрібна для того, щоб зрозуміти: не треба боятися

…прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка.
Не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Є одне непоправне зло — «людині душу ошукать».

Насолодження буттям без вимагання від нього тільки радощів характерне для поезії Ліни Костенко. Теплий, мудрий «Світлий сонет» стверджує цінність почуття, бо воно є живе джерело душі. У сонеті йдеться про тривіальну подію: закохана сімнадцятирічна дівчина ридає, бо хлопець любить іншу. З м’якою усмішкою поет ніби непослідовно стверджує: «Як пощастило дівчині в сімнадцять!». Щастя в тому, що є кохання, у щирих недовгих сльозах, у неповторності тих сімнадцяти. Ніби серце вчиться жити й приміряє майбутні радощі та біль…

А майбутнє, на думку Ліни Костенко, не десь там, за обрієм. Воно вже почалося. Тому треба поспішати любити

травинку і тваринку,
і сонце завтрашнього дня.
Вишуканий образ знаходить поет для того, щоб підкреслити вагомість духовних цінностей «в епоху спорту і синтетики»:

Нехай тендітні пальці етики
Торкнуть вам серце і вуста.
Нелегку долю поета Ліна Костенко обрала свідомо, як і написала у вірші «Доля». У неї вистачає і хисту, і відваги, і гостроти зору, щоб її голос лунав на особливий лад, щоб ми його завжди пізнавали в поетичному хорі.