Викривальна сатира на пристосуванців за комедією М. Куліша «Мина Мазайло». Твір 11 клас
Двадцяті роки XX століття були бурхливими. Старий світ, повалений двома революціями 1917 року, поступово відступав, але чинив шалений опір. І драматурги того часу намагалися продемонструвати як зміни на краще в міжлюдських стосунках, так і звичайний абсурд перехідного часу, – адже саме такими були двадцяті роки в новонародженій Країні Рад.
Микола Куліш – один з непересічних українських драматургів, який знаходився в постійному пошуку, вважаючи за необхідне змальовувати засобами традиційної драматургії сучасну йому дійсність. Уже перші вистави «Мини Мазайло» викликали в глядачів справжнє захоплення. Драматург збагатив арсенал засобів комічного в театрі й у той же час вдало використав майже вічну тему розриву між сутністю персонажа і його потягом до «вищого світу».
Мазайло працює в радянській установі. Він не просто службовець, він відчуває себе справжнім «чиновником». А чиновник, здається, повинен належати до «бомонду». Та хіба візьмуть у той «бомонд» з українським прізвищем? Звичайно, ні. Приблизно так розмірковує новітній міщанин: йому хочеться змінити славне прізвище на зрусифіковане, або просто російське.
У комедії Миколи Куліша є не лише комізм. Драматург обив чимало цікавих лінгвістичних спостережень. Так, Мосій, юнак «з мрійними, але злими очима», розповідає про дієслово «бринить», яке на відміну від «звучить» має безліч змістових нюансів: наприклад, «бриніти може орел у височині, якого ледь видно, або сніг, коли він у повітрі, ледве примітний такий, бринить». Свою мову намагаються боронити й інші персонажі комедії, наприклад, не надто розумна дівчина Уля стає на захист рідної мови. Цю ситуацію Микола Куліш змальовує з легким гумором. Проте в арсеналі комедіографа є й викривальна жорстка сатира.
В Україні двадцятих років проходив процес українізації. Але це була українізація по-радянськи, тобто не органічний процес, а чергова «кампанія». І пророчо звучить висловлювання Мини Мазайла: «Нічого з українізації не вийде, це вам факт, а якщо й вийде, то пшик з бульбою». Подібна кампанія – це лише «туман, чорний туман, і все це минеться».
Куліш характеризує кожного з персонажів через його ставлення до процесу фальшивої українізації. А який вигляд дійсно мала «кампанія», можна уявити з репліки Мазайла, який хоче змінити своє прізвище на зрусифіковане: «Ще як я підходив до загсу – думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське – і заноровиться… І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, усю Україну змінив би?.. А що, як і той, і другий, і третій?» Ця репліка демонструє не лише відсутність одностайності, а й розбрід у тогочасному суспільстві. Звернімо увагу на протиставлення: «А що, як там сидить не службовець, а українець?» Це не потребує коментарів.
Які ж прізвища одержували українські міщани в радянському загсі? «Минько Панас на Мінервина Павла… Засядьвовк на Волкова… Ісидор Срайба на Алмазова» . Убозтво душі й повне нерозуміння історико-культурної ситуації в Україні показують ці люди. Усе «заяложне, солодко-міщанське» переповнювало життя країни.
Але непокоїть Мазайла не лише його «некрасиве» прізвище. Турбує його й не дуже «бомондова» вимога: «Оце саме «ге» і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро, що по ньому мене впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не те що чисто руською, а небесною, ангельською мовою» . Мабуть, Мазайло діє за принципом: якщо зрікатися, то всього зразу. Тобто національності, мови, а зрештою й батьківщини».
Та не з двадцятих років минулого століття бере початок це зречення всього святого. З історії нам відомо, що деякі українці залюбки продавалися іноземцям. На превеликий жаль, і сьогодні немало в нашій державі людей, здатних проміняти дідівський духовний спадок на сумнівні заокеанські або якісь інші нечувані цінності. Міщанин, у тому числі український, за будь-яких умов і часів живіший од усіх живих. Його не знищують ні революції, ні репресії, ні війни. Міщанин завжди такий, яким він був і сто, і двісті років тому. Здається, він тривкіший за все на світі. І тому гірка іронія Миколи Куліша, утілена в комедії «Мина Мазайло» , є актуальною й сьогодні. Ми приймаємо нині участь у відродженні української ментальності й бачимо, якими нечуваними складнощами обертається цей процес. Як і раніше, чималою частиною сучасного українського суспільства правлять ілюзії – дуже різноманітні, але схожі у своїй відірваності від реальності. Розум і реалізм повинні запанувати в Україні, і тоді зникне з лиця нашої землі ганебне явище, що його відтворив у своїй комедії український драматург Микола Куліш.