Відверта і правдива громадянська лірика Т. Г. Шевченка (За поезіями “І виріс я на чужині…”, “Заповіт”). Твір 7 клас

Дитячі враження залишили глибокий слід у душі Великого Кобзаря й мали величезний вплив на його творчість. Ще в дитинстві Шевченко відчув, що таке кріпацтво, знущання та сваволя поміщиків, голод, сирітство, важка та виснажлива праця. І все це стало основною тематикою його творів.

Дуже відвертою, правдивою і яскравою є громадянська лірика поета. Так, майстерне зображення важкого життя селян- кріпаків ми бачимо в поезії Т. Г. Шевченка “І виріс я на чужині…”. Перед нами вимальовується панорама українського села, яких тоді було безліч в Україні. У ньому “чорніше чорної землі блукають люди”, “сади зелені” повсихали, хатки біленькі “погнили” та “повалялись”, а головне – це люди, зморені важкою працею на панщині, які мовчки й покірно зносять усі лиха та знущання:

Село неначе погоріло,

Неначе пюди подуріли.

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть

Серце автора сповнене жалю й плачу за безталанними синами своєї країни. Засмучує його й те, що страждають кріпаки не “в однім отім селі”, а по всій Україні. Гнів, обурення й гострий осуд жорстокості та бездушності панів-кріпосників – ось які почуття переповнюють Т. Шевченка, він не хоче миритися з тим, що відбувається на його “славній Україні”:

Людей у ярма запрягли

 Пани Лукаві… Гинуть! Гинуть!

 У ярмах лицарські сини,

А препоганії пани

Жидам, братам своїм хорошим,

 Останні продають штани…

Погано дуже, страх погано!

 В оцій пустині пропадать.

А ще поганше на Украйні

 Дивитись, плакать – і мовчать!

У вірші звучать автобіографічні мотиви. Це спогади поета про своє дитинство, про матір, яка бажала кращої долі для свого сина:

…Пречистій ставила, молила.

 Щоб доля добрая любила

 Її дитину… Добре, мамо,

Що ти зараннє спать лягла,

 А то б ти Бога прокляла

 За мій талан.

Але, незважаючи ні на що, Шевченко сподівається, що колись настане щасливе життя і для кріпаків, і для України, але станеться це лише за умови, якщо не лишиться “сліду панського в Украйні”.

Інший вірш Кобзаря – “Заповіт” – це своєрідний заклик українського народу до звільнення від кайданів Російської імперії та створення умов для вільного, щасливого життя. Вірш, написаний тоді, коли поет перебував на межі жигтя й смерті під час важкої хвороби, є ніби своєрідним пророцтвом:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій.

Шевченко почуває себе невід’ємною частиною свого народу, тому, закликаючи народ повалити існуючий лад, раз і назавжди змити всю нечисть з рідної землі, він упевнений, що тільки тоді знайде спокій уже після своєї смерті, тільки тоді його душа зможе покинути рідну землю й піти до Бога:

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу… отоді я

І лани, і гори –

Все покину і полину

До самого Бога

Молитися… а до того

Я не знаю Бога.

Наступні рядки вірша – це голосний заклик уярмлених людей до збройної боротьби проти гнобителів і тиранів:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Лише так, на думку поета, можна розірвати кайдани, які сковували Україну протягом багатьох століть, і побудувати нове суспільство – “сім’ю вольну, нову”. Шевченко сподівається, що коли все це відбудеться, його нащадки не забудуть його, будуть пам’ятати та згадувати “незлим тихим словом”.

Отже, громадянська лірика Т. Г. Шевченка – це вияв безмежного самозречення заради України, це велика любов до свого народу й віра у світле майбутнє.