Відображення трагізму епохи і сподівання на нове життя в ліриці В. Симоненка. Твір 11 клас

Василю Симоненку судилося коротке життя – 28 років прожив він на землі. І вже близько сорока років живе його поезія. Почавши писати на зламі епох, Симоненко відобразив у своїй творчості трагізм епохи, її подвійну суть, сподівання на нове життя.

Україна Василя Симоненка – селянська країна. Поет знав страшну біду радянського селянства не з переказів: він ріс тоді, коли село вмирало, задушене податками, «трудоднями», коли за жменьку зерна для голодної дитини відбирали свободу й життя. Любов до України Симоненка випробовувалася голодом, нуждою, офіційною брехнею, та все це не змогло загасити для поета світ рідного неба. Він бився за рідну землю в мирні дні – за її гідність, проти бісів тиранії, брехні, розпаду:

Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.

Гідність та ніжність звучить у його словах:

Ради тебе перли в душу сію.
Ради тебе мислю і творю…
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.

На щастя, нам уже важко уявити, якою мужністю треба було володіти, щоб свідомо битися щодня за право бути вільним українцем, любити свою землю, як велить серце, а не по офіційних наказах.

У вірші «Лебеді материнства», який часто називають вершиною поезії Симоненка, у ритмах та образному складі колискової поет виспівує любов до найголовніших здобутків людини: материнської ласки та турботи, любові та дружби, Батьківщини. Просто і переконливо він каже:

Можна вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата.
Та не можна рідну матір вибирати.

Поезія Симоненка розгортається через чітке відмежування від штучних, мертвонароджених планів, набираючи сили в ствердженні вічної душі народу. Саркастичний вірш «Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті» звинувачує тупість, бездарність «лукавих лицедіїв». Не тільки те, що згнив качан, а й те, що
…лягли в твою могилу

і людська праця, і щедроти нив,
безсонні ночі, неспокійні днини,
мозолі, піт, думок гарячий щем…

Симоненко проклинає тих, що вбивають народну душу, крадуть людську віру і надію. У вірші «Злодій» біль за трудову людину, принижену відгодованими лицемірами, крає серце поета:

Рвися з горлянки свавільним криком,
Мій неслухняний вірш…
Хто обірвав, обскуб його душу,
Хто його совісті руки зв’язав?
Де вони, ті відгодовані й сірі…

Симоненко за коротке життя надивився експериментів із землею і людьми. Він мав силу й відвагу у віршах звинувачувати тих, хто знущається над серцем і розумом народу. Ненависть до тиранії і деспотизму в усіх проявах була важливою струною його музи.

У вірші «Монархи» він говорить про справжній зміст величі та пихи тиранів. Останні, уважаючи себе «символом доби» і плекаючи свою погорду холуйством «нікчемної, продажної челяді», не помічають дійсних титанів. Народним вождям не потрібні лестощі, бо
…щире, високе небо

Не підмалюєш квачем,
Бо величі справжніх не треба
Спиратись на плечі нікчем.

Висока національна свідомість Василя Симоненка, людська гідність не дозволяють йому служити «чужій ниві» , хоча

…земля ніколи ніг не коле
Тим, хто взува холуйські постоли.

Він робить на своєму полі, не згинаючись ні перед ким. Він у високому розумінні – слуга народу і його рупор, він дає мову безмовній народній масі, повертаючи сторицею те, що взяв. Частка нації, він не безлика постать. Найважливіше для Симоненка – усвідомлювати, що людина є неповторним створінням. У вірші, що він написав у 1959 році, Симоненко висловив це так:

Бо ти на землі – людина,
І хочеш того чи ні –
Усмішка твоя – єдина.
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.

Неповторність людини – це й відповідальність за свої вчинки, слова, це відповідь тим, хто хоче зробити з народу стадо сірої слухняної скотини.