Вічні цінності в кіноповісті «Зачарована Десна»

Творчість Олександра Довженка — кінорежисера і письменника — має широке світове визнання. Народжений прекрасною землею, обдарований багатогранними здібностями і талантами, цей селянський син з берегів зачарованої Десни зміг піднятися до вершин світової слави. У центрі уваги всієї творчості митця знаходиться людина-трудівник, яка втілює в собі всі надбання людської культури, загальнолюдський зразок краси та гармонійності.

Вихований у повазі до праці, Довженко все життя звеличував її, бачив щастя людей і їхню красу саме в труді. Це яскраво засвідчує кіноповість «Зачарована Десна», головними героями якої стали люди землі, їхня праця завжди приносила їм радість. «Нічого у світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме із землі всяка рослиночка, ото мені радість», — говорить мати Сашка. Із синівською любов’ю згадує письменник про матір. Знала вона дуже багато казок, пісень, легенд. Це була людина тонкої артистичної вдачі, добра, чуйна, ніжна жінка. Піднесено й натхненно описує Довженко свого батька: «Багато я бачив гарних людей, але такого, як батько, не бачив». З великою любов’ю автор описує батька в роботі. Який із нього хлібороб, а який косар! Він красивий у праці, натхненний і невтомний. Цей чоловік цінував людей за працьовитість і чесність. І син перейняв це від нього. Перейняв і вміння шанувати старих людей. Я вважаю, що саме образ батька є зразком моральної краси і духовної величі людини. А в матері Сашко вчився ніжності.

Дід хлопчика, колишній чумак, прожив під сонцем майже сто років, ніколи не ховаючись у холодок, пахнув землею і млином та був схожий на Бога. У кожного з односельців Довженко знаходить «свій талант». Серед працьовитих, сильних фізично, обдарованих життєлюбів виділяється дядько Самійло, який вважався неперевершеним косарем. Він обкосив би всю землю, аби тільки була добра трава, хліб та каша.

Герої «Зачарованої Десни» Олександра Довженка є втіленням образу талановитого й працелюбного українського народу, його високої моралі, волелюбної, чистої та красивої душі. Моральна краса трудівників розкривається в ставленні їх до рідного краю. Головною у творі стає тема єднання людини з чарівною природою. Буйна городина за сільським тином, темні хащі тютюну й смородини, дзвін коси, шепіт хвиль — усе бринить музикою, усе співає, радіючи життю. Особливий вплив на автора й на читачів має краса річки Десни. Вона була для митця і героїв твору життєдайною силою, яка наділяла всіх добротою, щирістю та любов’ю.

Кіноповість «Зачарована Десна» — книга життя, яка допомагає зрозуміти, що людина стане набагато біднішою, якщо обмежиться якимись вузькими інтересами, забуде культуру предків, їхнє ставлення до природи, не поважатиме працю й землю. Ця кіноповість навчає нас добру, працелюбності, любові до природи. Це твір про людей, які жили важким трудовим життям, але знаходили в ньому натхнення.

Філософське осмислення краси людини і краси природи у творі «Зачарована Десна»Здається, життя — це чергування дійсності та спогадів. Дійсність інколи не дає часу заглибитися людині в минуле, але коли цей час надходить, тоді людина з радістю та деяким смутком починає споглядати те, що відбувалося колись, що ставало поштовхом до нових і нових зустрічей, ідей, надій та мрій. Сталось саме так і з Олександром Довженком, який зумів свої спогади про перші роки життя на «зачарованій» Десні перетворити на яскравий опис перших вражень, дитячих сподівань — дитинства взагалі. І це не просто спогади. Це своєрідна поема, в якій головними героями стають природа у всій своїй красі і, звичайно, людина праці, яка у лабіринтах життя не втратила таланту любові та духовної краси. Любов до природи починається з любові до городу. Якщо ти не зміг навчити себе любити те, що чарує око на власному клаптику землі, то ти не зрозумієш краси довкілля. Олександр Довженко зміг побачити у звичайній моркві та огірках частинку цілого світу, зміг побачити і полюбити: «До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитись навколо — геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвіте весною!» І це не просто слова; з них видно велику любов до зеленого світу, велику повагу до працьовитих рук матері, яка навчила малого Сашка любити навколишній світ, дивуватися кожному дню і, звичайно, бути вірним другом природи. Дбайливий син не забув слів матері: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що- небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість,— любила проказувати вона». Тому і квітувало усе на городі, усе звеселяло око. Та найулюбленішим проводирем у царство природи був для Сашка дід Семен. Саме він навчив хлопця бачити в кожній рослині справжню красу, відчувати навколишній світ як частку самого себе. Недарма здавався цей старий дід «добрим духом лугу і риби». Недарма з такою повагою ставилися до нього усі маленькі хлопці, які любили послухати його розповіді та ходити з ним на розшуки грибів та ягід. Та й «гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо». Стає ясно, що людина і природа не можуть існувати один без одного, бо вони становлять одне ціле, тому повинні жити у злагоді та любові. Так вчив Сашка дід, який, здається, був вчителем, якого настановила сама природа. Тому і хлопець любив навколишній світ усім серцем: «Любив, їдучи на возі з лугу, дивитися лежачи на зоряне небо… Любив пташиний щебет у саду і в полі…» Любив батька. Любив так сильно, що цю любов не змогли стерти ні роки його пияцтва, ні горе, ні бідність… Батько для Олександра Довженка залишиться чи не найкращою людиною у світі: «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив». І не тільки найкращою, а й найкрасивішою, духовно багатою людиною: «Косив він чи сіяв, гукав на матір чи діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї», — все одно був красивий. Навіть тоді, «коли, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв він на майданах, безпритульний, у фашистській неволі, і люди вже за старця його приймали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний», тому що головна краса не зовнішня, а внутрішня. «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годивсь на все». Зрозуміло, що така людина, як батько Олександра Довженка, не здатна заподіяти зла, бо вона кохається у всьому живому та безмежно віддана рідній природі. Природа і Людина: друзі і вороги. Але вороги тільки для того, хто не здатен відчути красу навколишнього світу. Олександр Довженко не був ворогом природи. Він зберіг у своєму серці безмежну любов до її чарівних полів, лісів і, звичайно, до «зачарованої» Десни: «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя». Тільки духовно багата людина могла відчути «душу живу» у річці, яка стала талісманом любові до природи і символом минулих дитячих років, де завжди поряд були найкрасивіші у світі люди: батьки та діди. Вони мали свої таланти, серед яких найголовнішими були людяність та любов до всього живого. Саме завдяки їм та «зачарованій» Десні Олександр Довженко «не втратив щастя бачити … зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».
Що таке моральна краса й духовна велич? (за кіноповістю «Зачарована Десна»)

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *