Утвердження сили народного духу в поемі Івана Котляревського “Енеїда”. Твір 9 клас

Поема І. П. Котляревського «Енеїда» побачила світ у ті часи, коли на українській землі все більше і більше посилювався національний гніт Росії: розформовувалися козацькі слобідські полки, нищилися рештки автономії після зруйнування Катериною II Запорізької Січі. У дискусіях про український народ досить поширена була думка про те, що, мовляв, не існує українського народу, що це лише плем’я без своєї мови, яке живе на «окраїні» Російської імперії.

Котляревський же, написавши поему, усім довів, що українська мова існує, що вона колоритна і милозвучна. У Петербурзі 1798 року, де були надруковані три перші частини поеми, Україна заговорила, засміялася мовою, яка розцінювалась як зникле наріччя, як суміш мов польської і російської. Вже з перших рядків твору ми потрапляємо в дивосвіт українського життя і національного характеру:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

Винятково важлива місія судилася І. П. Котляревському – творити і стверджувати літературну мову на народнорозмовній основі. Бо ж не існувало до нього великих творів, написаних живою мовою українського народу. І цією мовою автор «Енеїди» заговорив про народ, що має свої традиції, свою культуру.

І. П. Котляревський зображує події VII століття до нашої ери, коли син троянського царя Анхіза після зруйнування Трої греками з волі богів вирушає шукати землю для заснування нового царства. Перед нами розгортаються усі карколомні перипетії подорожі Енея і його ватаги. Усе переплетено в творі: боги з Олімпу, земні герої, навіть представники потойбічного світу. Зовнішня сюжетна схема твору близька до Вергілієвої «Енеїди», проте І. П. Котляревський все одно оригінальний, бо, розповідаючи начебто про античний світ, він зображує життя козаків, звичаї українського суспільства другої половини XVIII століття, наснажує поему неповторним українським колоритом. Так, оті козаки-троянці дуже люблять гарну народну пісню:

Про Сагайдачного співали,

Либонь, співали і про Січ,

Як в пікінери набирали,

Як мандрував козак всю ніч;

Полтавську славили шведчину,

І неня як свою дитину

З двора провадила в похід.

А який щирий сміх викликають у нас олімпійські боги, богині, цариці, яких автор переодягнув в український простий одяг – вони в спідницях і очіпках, у кунтушах, хустках і чоботях. Хіба не смішною є картина, коли Юнона мчалась як оса» до бога вітрів Еола?

Впрягла в ґринджолята павичку,

Сховала під кибалку мичку,

Щоб не світилася коса;

Взяла спідницю і шнурівку…

І хліба з сіллю на тарілку…

Або ще така колоритна картина:

богині … як перекупки, горланять,

Одна другу безчестять, ганять,

І рід весь з потрохум кленуть.

Але, посміявшись вволю над героями поеми і їхніми пригодами, ми все ж задумуємося про речі дуже серйозні.

Подавши в перших двох частинах своєрідну енциклопедію побуту, звичаїв і вірувань, письменник показав, що українці мають давній родовід і глибоке національне коріння. І це, пам’ятаймо, в той час, коли шовіністична російська думка стверджувала, що такого народу немає, що це лише плем’я, яке не заслуговує, щоб про нього говорило високе мистецтво. Іван Котляревський не просто заговорив про український народ, а заговорив про його най- славетніші часи – добу Гетьманщини, тобто державності, відображаючи козацьку славу своїх предків. Ніхто, крім Котляревського, в тій задушливій атмосфері не спромігся на такий, хай і завуальований, але спротив проти зневажання народу і його мови.

Тільки національно свідомий митець, який дбав про збереження мови, звичаїв, традицій і взагалі національної самобутності рідного народу, міг написати такі рядки:

Но тільки щоб латинське плем’я

Удержало на вічне врем’я

Імення, мову, віру, вид.

Отже, заговоривши про український народ, його славну історію, І. П. Котляревський не лише утверджував цей народ як націю, але й відстоював його майбутнє. Адже той, хто має славну історію, високу мораль, таку багату мову і такий життєстверджуючий сміх, матиме і майбутнє.