«Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь»

Україно! Якою сумною й трагічною була твоя доля! Єдина на світі країна, народ якої тривалий час був позбавлений власної історії, не мав своєї держави. Хто тільки не топтав Україну! Віддавали її на поталу і Литві, і Польщі, і Австрії, і Московщині. Віками терзали співучу душу України, виймали з неї серце, забороняли писати і розмовляти рідною мовою. Кидали до в’язниць наймудріших синів і дочок. Серед них був і наш Великий Кобзар — Тарас Шевченко. За Україну, за її волю десять років карався він на засланні, але не каявся.

У поезіях Т. Г. Шевченка наша мова запалала гнівним вогнем, заіскрилась безліччю барв. Важко визначити, коли Шевченко був потрібніший рідному народові: чи в ті жахливі часи, коли він був поневолений, чи сьогодні, коли Україна духовно відроджується.

Шевченко закликає нас вчитися чужому, але не цуратися свого. Люди не обирають батьківщину, як діти не обирають матір. Ми повинні бути справжніми патріотами, служити батьківщині, дбати про її славу, свободу і розквіт.

Тому особливо актуальна поезія Шевченка сьогодні, коли триває розбудова нашої держави.

Патріотизм, по-моєму, починається зі ставлення до своєї мови, яка рівнозначна таким поняттям, як рідний дім, батьківська хата, материнське тепло, вітчизна.

Рідна мова у людини одна. Можна оволодіти другою, третьою, багатьма мовами, але тільки для того, щоб побачити в іншому світлі свою рідну мову, бо, як писав Тарас Шевченко:

…Хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Мова й пісня — дві найважливіші фортеці, які народ повинен оберігати пильніше й відчайдушніше, ніж свої кордони. Бо, втративши кордон, державність, народ має можливість їх відновити, а мови не відновить ніколи. Вона втратиться назавжди. Мова — це самий дорогоцінний скарб, її не можна замінити чужою, бо це означало б, що народу потрібно пересадити чуже серце, вселити чужу душу. Силою примушувати народ зректися рідної мови, міняти її на іншу — найбільший злочин, проти якого рішуче повинен виступати кожен патріот.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну.

Цей полум’яний заклик Володимира Сосюри ми не повинні забувати ніколи. Але вже настав час відмовитися від примітивного суржика, який принижує людину. Щоб мова тобі повністю відкрилася, маєш бути закоханим у неї. І горе тому, хто зневажає мову свого народу. Про таких манкуртів гнівно сказав Дмитро Павличко:

Ти зрікся мови рідної. Тобі

Твоя земля родити перестане.

Зелена гілка в лузі на вербі

Від доторку твого зів’яне!..

Ти зрікся мови рідної. Віки

Ти йтимеш темний, як сльота осіння.

Від погляду твого серця й зірки

Обернуться в сліпе каміння…

Україна й українці у творчості Тараса Шевченка
Мова — найцінніший скарб нації (за поезією «Рідне слово»)

Залишити відповідь