У пошуках ліків від осінньої хвороби… (За інтимною лірикою І. Франка). Твір 10 клас

Осінній смуток огортає землю, тихо пливе з туманами, падає з пожовклим листям додолу. Смуток наповнює серце, відбивається в очах. Обличчя в людей похмурі, у кожного на душі якийсь біль, якась невесела таємниця. Восени всі чомусь згадують прожиті роки, невиправлені помилки, утрачене кохання. Я люблю осінь, але її невичерпна печаль тривожить мене, не дає спокою. У пошуках ліків від осінньої хвороби я перегортаю сторінки своїх улюблених книг. Аж ось під руку потрапляють вірші Івана Франка. Відразу в думках виникає стереотип: революційна поезія, наскрізь ідеологізована, отже, нічого близького для себе я не знайду. Але якщо книга в руках, то неможливо її не відкрити. Відкриваю, і несподівано, наче перше кохання, перед очима постають рядки:

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.

У кількох рядочках я відчула все: і осінь, і печаль, і власні біль і тугу за коханням. Ніколи не могла б подумати, що Франко написав щось і для мене. Приємно відчувати, що хтось відчував так, як і ти. Треба ще трохи почитати ці сповнені осінню вірші. Я співчуваю ліричному герою, котрий прощається зі своїм коханням, ні, не з коханням, а з коханою, яку продовжує ніжно любити.

Так, ти одна моя правдивая любов.
Та, що не суждено в житті їй вдовольниться:

Ти найтайніший той порив, що бурить кров.
Підносить грудь, та ба – ніколи не сповниться.

Героєві важко забути всі чудові миті свого кохання, він продовжує оспівувати дівчину, до якої звернені його почуття. Наскільки я зрозуміла, вона гарна, чарівна, але не відповідає взаємністю поетові: уста в неї – «тиха молитва», очі темні, неначе ніч, а сяють вогнем, який «запалює серце пожаром», та серце самої дівчини – «колюче терня», а слова ріжуть, як бритва. Така роздвоєність бентежить героя, він з розпачем каже:

Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.

Тут моє серце завмирає від напливу знайомих почуттів. Адже якби можна було закохуватись тільки у добрих, лагідних людей, у тих, хто заслуговує щирого кохання. Не знаю, на жаль чи на радість, але таке неможливо, і очі коханої людини можуть не світитися прихильністю. Ці очі можуть навіть з погордою подивитися на тебе або взагалі дивитися крізь тебе. І в тисячу разів гірше на серці, якщо кохання твоє не є таємницею. Про це говорить і поет:

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.

Та приховане почуття не щезає, воно виринає у голосі й погляді, у слові й посмішці, виливається на папір у вигляді віршів. Задля кохання достатньо лише однієї людини; відсутність взаємності ускладнює, але не вбиває почуття. Кохання стає невід’ємною часткою тебе, до нього потроху звикаєш, як до свого відображення в дзеркалі.

І все ж таки це почуття кожен день нове, воно змінюється, наче погода за вікном: то яскраве і сонячне, то легке, немов вітер, то спокійне і печальне, як золота осінь. А по-справжньому одиноке кохання живе вночі, приходить у снах, розпалює жагу, обертається на вранішній сум. Здавалося б, не потрібні ці муки, але…
О, ні!

Являйся, зіронько, мені
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити –
Не жити.

А жити треба. Треба якось приборкати душевний щем, знайти сенс щоденного життя. Найкраще лікують від нещасного кохання час і праця, праця і час, напружений ритм життя день у день. Ні, таким чином кохання не щезає, але перетворюється на ніжну пісню, яка ледь-ледь бринить у твоєму мозку, не застилаючи красу довколишнього світу, а навпаки, прикрашаючи твоє життя, твої мрії і сподівання.

А ти йдеш з сівнею й тихо сієш
В чорні скиби й незарослі рани
Нове сім’я, новії надії,
І вдихаєш дух життя рум’яний.