Творче кредо М. Зерова та М. Рильського. Твір 11 клас

Серед багатьох творчих груп і течій, що виникли в Україні після революцій­них подій 1917 року, особливе місце посідають київські неокласики. На відміну від інших груп, неокласики не створювали свою організацію, яка мала б статут, програму, не виступали з маніфестами, не боролися з тими митцями, які не поді­ляли їхніх поглядів. Натомість їхня присутність у літературі була досить вагомою.

До групи українських неокласиків у 20-ті роки XX ст. входило тільки п’ять митців: М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Усі вони намагалися відмежуватися від так званого пролеткульту, прагнули і далі дотримуватись творчих концепцій минулих епох: грецького й рим­ського мистецтва. Звичайно ж, радянська влада не могла змиритися з тим, що се­ред українських літераторів творять митці, які відкидають канони нової пролетар­ської культури, надають перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці, не відгукуються зливою ура-патріотичних творів на рішення біль­шовицької партії. У 1935 році було заарештовано М. Зерова, М. Драй-Хмару, П. Филиповича, яких звинуватили у шпигунстві й спробі вчинити замах на представників уряду й партії. У 1937 році М. Зерова розстріляли, П. Филипо­вич загинув у таборі на Соловках, М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 році. Юрій Клен, скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. М. Рильського теж заарештували, три­мали у в’язниці, але згодом випустили. Так розпалося «гроно п’ятірне нездоланих співців», товаришів, яким М. Драй-Хмара присвятив сонет «Лебеді».

Особливу роль у творчості неокласиків відігравав образ України. Митці сприй­мали цей образ по-своєму, відтворюючи славне минуле батьківщини; через призму найвищого інтелектуального та емоційного напруження розглядали теперішнє і май­бутнє рідної землі. Обстоюючи ідею філософічності поезії, проблему буття та роз­витку України, неокласики зверталися до творчості Лесі Українки й Івана Франка. У своїх громадянсько-патріотичних творах поети-неокласики звертаються до мину­лого Вітчизни починаючи з князівських часів. Там вони шукають можливості й ре­зерви нації, цікавляться тим, як проблеми культури, історії, мистецтва розв’язували попередники, тому відчуття життя народу, перспектив його розвитку в неокласиків значно рельєфніше, ширше, масштабніше, ніж у їхніх сучасників. Стрижнем есте­тичної програми п’ятірного грона було гасло «Adfortes!» («До джерела»).

Рушійною силою, натхненником неокласиків був Микола Костьович Зеров — поет, перекладач, літературознавець, критик. Він помітно виділявся навіть на тлі багатого на таланти літературного життя 20-х років. Це був митець строгої, вивіре­ної думки, проникливий історик літератури, поліглот (знав 20 мов), оратор і поле­міст. Зеров глибоко розумів дійсність, кохався в історичному минулому, передба­чав майбутнє і не міг змиритися з несправедливістю радянської дійсності. Ще на початку 30-х років він точно спостеріг симптоми хвороби, що згодом широко по­ширилася серед молодих письменників: провінційна сірятина, брак живого слова, політична заангажованість були визначальними у творчості багатьох радянських митців. М. Зеров неймовірно точно відчував і знав слово, майстерно шліфував кожен рядок. У нього не можна знайти жодного твору, у якому були б приблиз­ні рими, неточне слово. Поет як справжній майстер-червонодеревник припасо­вував кожну деталь так, що її неможливо вичленити чи похитнути. Критики-недоброзичливці часто закидали Зерову звинувачення в книжності, літературщи­ні, беземоційності. Та облудність таких звинувачень доводить сама творчість по­ета. Читач творів Миколи Зерова має бути розумним, інтелігентним, культурним. Тільки така людина зможе зрозуміти й оцінити всі тонкощі лірики Миколи Костьовича.

Поезія Максима Тадейовича Рильського, побратима М. Зерова, — це історія нашої сучасності. У творчості поета-неокласика поєдналися почуття й розум, лі­рика й філософія, патріотизм і інтимні почуття. У кожному його творі зашифро­вані майстерність ремісника й натхнення віртуоза. На відміну від М. Зерова, який відтворював дійсність із фотографічною точністю, поезія М. Рильського не тіль­ки надзвичайно відкрита, а й наповнена великою кількістю троп і фігур. У творах поета виразно проступає образ вічності, а революції, війни, перевороти, числен­ні соціальні зрушення — лише прикре марнування людського буття заради скороминущих прожектів. Саме так сприймав дійсність Максим Тадейович. А в поезії він створював свій світ, сповнений сонця, любові, краси життя. Щодо цього дуже характерний вірш «Молюсь і вірю…», який весь просякнутий оптимізмом, вірою, надією. Ліричний герой впевнений у собі, у своїх силах. Він житиме, поки дозво­лить дух життя, що вирує не тільки навколо, а й у його душі. Всесвіт, природа і він сам утворюють єдине гармонійне ціле, а читачеві передається оптимізм моло­дого поета. Невеликий за розміром інтимно-філософський вірш-рефлексія напо­внений метафорами (вітер грає, голубів… зграї черкають неба береги, даль ясніє, вид… надії стоїть…), епітетами (голубів тремтячі зграї, пречиста надія, синя гли­бина, веселий світ, щасливі води, голуби ясної вроди). У другій, третій та четвер­тій строфі поет використав анафору, що підсилює виразність і мелодійність мови твору. Голуби — символи миру, кохання, синя глибина — символ простору, сво­боди створюють та поширюють внутрішній світ ліричного героя.

М. Зеров і М. Рильський, як і інші поети-неокласики, узагальнювали досвід минулих поколінь, традиції рідної культури, здійснювали пошуки в письменстві, створювали свій неповторний стиль у творчості. Розумні, талановиті, високоос­вічені, вони не сприймали пристосуванство в літературі, виступали за творче, а не за політичне змагання серед поетів і письменників. Неокласики намагалися у нелюдських умовах тоталітарної системи хоч якось зберегти свій внутрішній світ, але безжальна більшовицька машина знищила М. Зерова, а М. Рильського при­мусила відмовитися від свого «Я», пристосовувати все життя під вимоги влади. Ще 1931 року М. Рильський написав вірш «Коли усе в тумані життєвому», за що потрапив до застінок НКВС. Та саме в цьому творі Максим Тадейович сформу­лював своє естетичне кредо:

В тобі, мистецтво, у тобі одному

є захист: у красі незнаних слів,

у музиці, що вроду, всім знайому,

втіляє у небесний перелив;

І в тобі, мистецтво, — у малій картині,

що більша над увесь безмежний світ!

Твої діла — вони одні нетлінні,

і ти між квітів найясніший квіт.