Трагедія однієї селянської родини як частка трагедії української нації (за романом «Марія»)

Українська земля багата на родючі поля, на талановитих, щедрих душею людей. Вона пишається своїми синами та дочками і дарує їм свою любов, свої чесноти та багаті плоди. На ній народжуються сім’ї, в яких люди беззастережно довіряють один одному, щиро люблять один одного і працюють, допомагаючи один одному. Так було у родині Перепутьків, доки вітер революції не розвіяв по всіх усюдах безтурботне сімейне життя.

Не все спочатку складалося добре у цій родині. Корній, що повернувся з солдатчини матросом, не відчував тяги до землі та праці. Йому більше подобалося байдикування та гра на гармоні. Але приклад односельців, природжена любов простого селянина до землі зробили свою справу. Чоловік наче переродився і почав господарювати. Марія була йому доброю помічницею. «Корній все більше і більше втягувався в працю». Незабаром зросли достатки, клуня наповнилася «пшеницею, житом, вівсом і ячменем», та й у коморі добра вистачає. Ось у дворі тупотять дві коняки та гримить власний візок. Виростає нова хата. Та і діти народжуються: спочатку син Демко, а згодом Надійка та Максим. Корній радіє, звертається до Марії: «Земля наша велика… Заселяй, засипай людьми… Аби лиш люди були, аби лиш не потвори…» Не знав цей чоловік, що один син з їхньої родини виявиться «потворою».

Народився ще один хлопчик, назвали Лавріном. Йшли роки, підростали діти, збільшувалися достатки. «Прибуває потроху землі. За хатою засадився новий садок, і молоденькі щепки щовесни вкриваються ніжним усміхненим цвітом». Корній став справжнім господарем, поважним членом селянської громади. Шанують і Марію, вправну господиню і вірну дружину. Та й діти радують батьків: Надія «слухняна, весела, гарна» дівчинка; Демко став гарним парубком; Лаврін, хоч і малий, а вже допомагає родині. Тільки Максимові не працюється. Він краще поганяє на вулиці з

хлопчаками або зробить якусь капость. «О, на це Максим перший майстер. Корнієві не раз приходилося вислухувати від сусідів за Максимові вчинки…» З цього ледаща і виріс «пролетарій», який не хоче ані працювати, ані батьків поважати.

Трагедія родини Перепутьків починається з того часу, як забрали Демка у рекрути, а згодом потрапив він на германський фронт. Не довелося хлопцю повернутися додому. Багато було таких парубків які з фронтів багатьох війн більше ніколи не верталися до родини. Це було велике нещастя для українських людей, які відправляли своїх дітей невідомо куди, щоб ніколи їх не побачити. Зате поверталися інші, «переодягнені» у «більшовицьку шкуру». «Френчі, чоботи й галіфе. Крекотом потрясає планету страшний російський мужик. Земля України дуднить від тупоту орд революції». Пролетарська революція принесла на українські землі лише незрозумілі мітинги, ганебне зречення Бога і страшний безлад. Пролетарії розтягували скрізь двори панів та куркулів. Селяни не мали змоги навіть сіяти, бо весь час відбувалися мітинги. Усі сваряться: хто за Україну, хто за рівність та братство, а хто мріє лише про працю на рідній землі. А скрізь лише одні плакати, в яких просять українців виконати свій обов’язок і стати у ряди народної армії. Та ті лише кепкують, бо нікому не довіряють. Корнія цікавить власна ділянка, а Лаврін мріє про самостійну Україну: «Читав про козаків і твердо вірив, що, як тільки буде Україна, одразу стане козаком». Максим іншої думки, веде у селі більшовицьку агітацію. Селяни дивляться на нього і не розуміють, яку такій працьовитій родині народився такий ледацюга, якому б тільки байдикувати: «Той твій сіцілізм, чи як там його звеш, назви ліпше ледарством і розпустою…» Старі Перепутьки раптом розуміють, що «настав початок кінця». Закінчилося їхнє щасливе життя, прийшов «жорстокий дух руїни». Надходять звістки, що забирають у них корову, згодом і коней. Корній у розпачі: «Була війна — не зломила, то прийшли банди голодранців, які доконають». А ці «онучари» і справді намагаються «доконати» селян. Ще й понабігало «кацапів» з торбами, заполонили усю Україну, і тепер немає що їсти. «Земля України стогне, п’є кров, насичується, лускає, криється високими, дикими бур’янами». Щоб не загинула Україна, «Сатана» вигадав «НЕП» та«УРСР». Корній відчував себе непотрібним, бо Максим весь час називав його «кулачнею», та і його віра у землю вмерла. Лавріна скоро забрали в табори, що сталося не без допомоги Максима. А той шаленіє усе більше від безкарності: виганяє батьків з хати, відрікається зовсім від них як від куркулів.

На Україну прийшли злидні, люди хворіють і помирають. Хто ж відмовляється віддавати хліб, того чекає Сибір. «Україна корчиться з голоду колгоспів, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі «хлєб», щоб нагодувати ненаситну Москву. Голод владно запанував на українській землі. Селяни відчувають безвихідь. Тільки й чутно, що про наказ «к кулакам и их пасобнікам надо прімєнять самиє жестокіє мери воздєйствія…»

У Корнія «останнє тепло кипучого родинного життя випаровується на очах». Марія дуже хворіє, їй усе важче підводитися. Тільки думки про хвору дочку Надію та її дитину підводять стару з ліжка. А тут ще одне лихо: Надія втратила розум від голоду і вбила свою дочку, а потім її з’їла. Корнію здалося, що йому сниться страшний сон. Він узяв сокиру і вбив сина, який зробив стільки «добра» своїй родині. Саме він приніс у село бацилу більшовизму, він прогнав батьків і зрадив брата; він зрікся своєї родини. Від щасливої сім’ї нічого і нікого не залишилося. Повісилася Надія, гниє десь у Сибіру Лаврін, Демко загинув. Корній після вбивства уходить в нікуди, а незабаром помирає і Марія.

Отак і закінчилося щасливе життя щасливої родини. Зникла і сама родина. Ніхто у селі більше про неї не згадає, бо і села того вже немає: майже всі селяни загинули чи померли від голоду. І виходить, що родина Перепутьків стала лише однією з багатьох і багатьох сімей, яких спіткало таке нещастя. Гинуть родини, гине Україна…