Образ Марії — символ багатостраждальної України (за романом «Марія»)
Багато було в Україні жінок, здатних безмежно любити працю, свою родину, свою землю. І, здається, саме їм рідна земля доручала нести на своїх плечах непомірний тягар відповідальності за усе, що відбувається на її безкрайніх просторах. Ці жінки повинні були вистраждати щастя не тільки для власної родини, а й для усього людства. Як це довелося зробити неписьменній селянській жінці Марії з однойменного роману Уласа Самчука.
«Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів». Випадали і щасливі дні, але більшість їх чомусь була важкою, болючою, наче випробувала жінку. Вже у шість років Марія стала сиротою. Спочатку загинув у каменоломнях батько, а за два місяці потому не стало і матері. Дівчинку забрала до себе тітка Катерина. Марія дуже скоро відчула, як ставляться до нерідної дитини: «Чорні м’якенькі її кучері довго не милися і збилися у твердий ковтун». Дівчинку постійно мучили «пасожери», «на плечах висить брудна полатана сорочина». Швидко пішла і працювати, та ще й діти постійно знущаються з неї, бо сирота.
З дев’яти років почала працювати у порядного господаря Мартина Заруби, де до дівчинки добре ставилися. За це Марія працювала на повну силу. Вже з п’ятнадцяти років багато парубків намагалися зачепити цю гарну дівку, у якої «кучері чорним полум’ям горять». Але полюбився їй один, кучер Корній. Проте скоро його забрали у матроси. Марія довго тужила за коханим, але час спливає, тому вирішила піти заміж за Гната Кухарчука, доброго хазяїна. Народився хлопчик Роман. Марія була щаслива, ніби наново народилася на світ. На жаль, щастя було її недовгим. Доля наче весь час насміхається з неї: спочатку вона втрачає сина Романа, потім народжує мертву дитину. Навіть коли здавалося, що щастя нарешті заглянуло до її хати, Марія відчула усю його несправедливість. Народилася дівчинка Надія, яка допомогла жінці трохи відійти від страшних спогадів, але жила вона недовго, бо заразилася тифом чи скарлатиною. «Марія думала: нема більше справедливості. Це ж жорстока несправедливість. То ж безглуздя. Якісь кпини над нею…» Та тут ще і з Гнатом сталося нещастя: одна
деревина у лісі розтрощила йому ногу, і він цілий місяць пролежав хворий. За цей час Марія зійшлася з Корнієм, який повернувся назовсім додому. Вона зрозуміла, що кохала тільки цього чоловіка і попросила у Гната розлучення. Довго він не погоджувався, але таки довелося це зробити.
Марія незабаром стала дружиною Корнія. Народився син Демко. Скоро доля подарувала двійко дітей: Надійку та Максима, а згодом відбудували нову хату. Щастя ніби стало повертатися до жінки обличчям. Та це тривало недовго, бо під час «гапонської» війни забрали Корнія. Марія залишилася сама: працювала, ростила дітей. У цей час сталася страшна подія: коли жінка пішла до церкви, загорілася її хата, де були діти та стара Корнієва мати. Добре, що усі залишилися живі, хоч і обпечені. Хату допомогли відбудувати сусіди, разом зібрали і врожай.
Йшли роки. Народився ще один хлопчик Лаврін. Виросли діти, налагодилося господарство, Корній та Марія зажили, мов у Бога за пазухою. Усе було добре, доки доля не почала знову насилати випробування. Демка забрали у рекрути і завезли на Кавказ, а на Максима батько не міг покластися, бо той не любив хазяйнувати.
Проминув 1914 рік, коли було поранено Демка. У 1917 році загинув Демко, але повернувся Максим. «Серед очей гранатних і скорострільних білих зубів вбирався молодий селюк у більшовицьку шкуру». Марію лякає цей новий Максим, особливо коли її власний син розстріляв з нагана «київський образ». Люди відчули, що таке «сіцілізм». Максим рік за роком агітує селян, які йому вже не вірять: «Той твій сіцілізм, чи як там його звеш, назви лише ледарством і розпустою… Шлюбу нема, родин нема…». Марія у розпачі: вона усе життя мріяла про щастя, єдність своєї родини, а тепер кожен із синів тягне своє. Найбільше її лякає Максим, бо йому байдуже, що «земля України стогне, п’є кров, насичується, лускає, криється високими, дикими бур’янами». Син навіть виганяє батьків з власної хати. Тим часом Надія виходить заміж, народжує дитину.
У селі відбуваються страшні події. Почалися «п’ятилітка», «індустріалізація», зняли дзвони, закрили церкву. «Україна корчиться з голоду колгоспів, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі «хлєб»». А Максим зрікається своїх батьків. Чи такого «щастя» хотіла Марія? Чи «щастя» дізнатися, що хвора дочка Надія вб’є і з’їсть свою дитину, або що Корній не витримає й за усі нещастя зарубає сокирою сина Максима? А до хати підкрадається голод, дивиться жахливими очима, і неможливо від нього сховатися. Марія хворіє, та ще й Корній вирішив забрати собаку і після скоєного злочину ніколи не повертатися. Марія нарешті усе зрозуміла. Вона тепер знала, що залишилася сама: «Поморщені, сухі, запалі щоки. Випнуті гострі вилиці, очі глибоко-глибоко у мокрому місці сидять, потемнілі, погаслі».
Ось так і закінчилося життя багатостраждальної матері Марії. Знайшли її вже захололу. Зрозуміла вона, що не матиме щастя у житті, то і життя не потрібне. Немає ані дітей, ані чоловіка, розпалася родина. Незрозуміло, як далі жити, коли відбирають останнє. Йшов «26258-й день… день останній, день кінця». Вона не дожила двох років до сімдесяти, і вінчали це життя промені теплого сонця. Так помирають святі. Відкрий, Боже, браму царства Твого: до Тебе йде багатостраждальна душа Марії.