Трагедія маленьких людей у великій війні (за твором О. Турянського «Поза межами болю»). Твір 11 клас

Стиль повісті Осипа Турянського «Поза межами болю» належить до напрям­ку класичного експресіонізму, у якому мистецтво тісно пов’язане з реальністю, але виражається через дослідження процесів, що відбуваються у свідомості лю­дини. У повісті події відтворюються через сприйняття героя, який разом із това­ришами опинився в екстремальній ситуації. Малоймовірно, що все, описане Турянським у повісті, відбувалося саме з ним, але письменникові вдалося так реа­лістично відтворити події Першої світової війни, характери героїв, страшну при­году в’язнів у горах, що мимоволі спадає на думку, що автор дійсно був свідком і учасником подій.

Осип Турянський народився 22 лютого 1880 року в селі Оглядів, що на Львів­щині, в багатодітній родині тесляра. Він був найстаршим серед восьми дітей, а тому змушений був допомагати батькам. Але він мріяв учитися і все-таки закін­чив філософський факультет Віденського університету, де захистив докторську дисертацію. Розумний, талановитий, О. Турянськиий мріяв про письменницьку діяльність, але восени 1914 року був мобілізований до австрійської армії й від­правлений на сербсько-австрійський фронт, де потрапив у полон. Усе пережите в сербському полоні Турянський відтворив у повісті «Поза межами болю».

У передньому слові до твору О. Турянський зазначив: «Я і мої товариші впали жертвою жахливого злочину. Це був злочин, якого люди допустили до нас і який і нас поневолив стати злочинцями супроти духа людства, і судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю — у країну божевілля й смерті». Твір «Поза межами болю» став жалобним вінком загиблим товаришам письменника.

Сюжет твору простий і разом із тим страшний у своїй правдивості. Семеро голодних полонених узимку просуваються горами під наглядом старого серба-охоронця. Серед скель і урвищ немає прихистку, люди до краю виснажені, але сісти й перепочити не можна — замерзнеш. Першим не витримав переходу слі­пий Штранцінгер. На війні він утратив очі, але зберіг єдине багатство — скрипку, яку ніжно, мов дитину, притискав до грудей. Шестеро товаришів, як могли, до­помагали сліпому, але коли і їм стало несила йти далі, зупинилися на перепочи­нок. Серб-охоронець став націлятися на бранця Сабо, але дістав каменем по го­лові. У сумці серба були тільки патрони і жодної крихти їжі. Бранцям не можна було сподіватися на допомогу місцевих жителів, адже у кожній сербській хаті на них чекала смерть. Треба було самостійно вибиратися з цього пекла, але спершу потрібно зігрітися, розпалити вогонь. Навколо валялося багато гілляччя, але воно було сирим, лахміття, що прикривало тіла полонених, теж не горіло — треба було того лахміття багато, отже, хтось мусив віддати одяг і залишитися голим на моро­зі. Та всі полонені були молодими й хотіли жити: на когось чекала мама, кохана, оповідачеві увесь час вчувався голос маленького синочка… І тоді бранці вирішили вдатися до дикого з точки зору гуманістичних ідеалів, але необхідного в цій ситу­ації способу: вони вирішили танцювати навколо корча доти, поки найслабший не впаде. Саме його одяг піде на вогнище. Саме цієї миті починається найстрашні­ше: голодні, виснажені, доведені до відчаю чоловіки починають танцювати. Той танець людських скелетів був схожий на танок фантастичних істот. Один із них навіть показував танцювальні па, адже в мирний час був балетмейстером. Першим не витримав Бояні. Він весь час плакав і кликав маму. Перед смертю Боян попро­сив бранців передати його неньці хороші, теплі слова й заспокоїти її горе. Здава­лося, що він не тримав зла на товаришів і змирився зі свою долею.

На якусь мить бранці заклякли на місці, а потім нетерплячі руки зірвали з тру­па лахміття й розпалили вогонь. «Важке мовчання перебив Домбровський: “Оце має бути людська доля! Вродилася людина, плакала, сміялася, співала, навчилася ходити й причимчикувала, сердешна, аж сюди, щоб після найстрашніших мук по­кластися тут, у цій проклятій льодовій пустині на спочинок».

Усі шестеро вижили, але їм довелося через усе життя пронести той гріх, який вони вчинили в нелюдських умовах. Хто вони, ці бранці? Тут, біля вогнища, піс­ля страшного злочину люди раптом стають людьми, постають перед нами як осо­бистості: Штранцінгер спалює у вогні скрипку, яка пов’язувала його із життям і була його очима; Сабо рве банкноти, що їх здобув на війні і які були сенсом його життя; Оглядівський згадує дружину й сина; Домбровський філософськи зауважує: «Ми вже не маємо грошей і також не потребуємо грошей. Тепер ми стали людьми».

Автор коротко розповідає про особисте життя своїх товаришів по нещастю. Здається, що історії їхніх родин є мірилом їх власної долі. Дружини Домбровського й Пшилуського — повії, дівчина Штранцінгера наклала на себе руки, у Сабо взагалі нікого немає, про сімейне життя Бояні та Ніколича нічого не відо­мо. Лише в Оглядівського, з образом якого автор асоціює себе, подружнє життя склалося щасливо, але він жодним словом не згадує, як виглядає його дружина, які в неї очі, постава, волосся. Жінка втратила для нього свою жіночу подобу й перетворилася на фантом, на згадку. Під час дикого танцю в обрисах куща він ба­чить матір із дитиною, і, можливо, саме цей образ допоміг герою твору вижити.

«Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити», — каже Домбровський. І це стосується не тільки конкретної ситуації, яку описав у творі О. Турянський. Ці слова немов проектують недосконалість світу, який кидає цілі народи у війни. Тільки це насильство відбувається не заради за­хисту власного життя, сім’ї чи домівки, а заради незрозумілих амбіцій сильних світу цього.

Символізм і символи в романі І. Багряного «Тигролови»”. Твір 11 клас
Естетичні погляди Б. –І. Антонича, або Український образ світу в поезії Антонича. Твір 11 клас

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *