«Ти знаєш, що ти — людина…»

Що таке людина? Це жива істота, яка відрізняється тварини тим, що має мову, писемність, вміє думати, будувати, творити тощо. Всі ми це знаємо з дитинства. «Людина — цар природи»— загальновідома істина, але в чому її суть? Чому людина, а не ведмідь, лев, слон має право втручатися в життя природи, наділена переліченими вище властивостями? Справа в тому, що людина має душу, духовність, яка обмежує її діяльність певними правилами і нормами поведінки, яка створила цілу систему цінностей. Така система часто діє на рівні підсвідомості: ми не замислюємося, чому, наприклад, не можна красти. Не можна, і все. Звичайно, це записано в Біблії, та хтось може і не знати Святе Письмо, але ніколи і не подумає про крадіжку. Це ті норми, які нам прищеплювали з дитинства, які передались нам з молоком матері, на яких ми виховувались у дитячому садку, школі, які перейшли до нас з книжок. Жити по цих нормах, по цій моралі, на мій погляд, — це і значить бути людиною. Знання про те, якою повинна бути людина, відбиті у народних прислів’ях і приказках, таких як: «Бережи честь змолоду», «Не одежа красить людину, а добрі діла», «Чого собі не зичиш, і другому не жадай», «Хто чисте сумління має, спокійно спати лягає». Отже, від тварини людину відрізняє душа, що перешкоджає їй робити зло. З другого боку, вважається, що людину створила праця. Працьовитий, майстерний у своєму ділі чоловік шанувався завжди: «Без труда нема плода», «Без труда не виловиш і рибки із пруда», «Без діла сидіти, то можна одубіти».

Люди, щоб полегшити собі життя і працю, утворюють колективи, бо не дарма ж говорять: «Один у полі не воїн» або «Дерево міцне корінням, а людина — друзями».

Людина має міцні зв’язки зі своєю країною, родиною, друзями. Цього не мають тварини, чи принаймні більшість тварин. Все це нам відомо. Тоді виникає питання, у чому ж тоді зміст слів відомого поета: «Ти ж знаєш, що ти — людина». Так, знаємо, але іноді забуваємо, а разом з цим забуваємо і свою батьківщину, батька, матір, друзів, коханих, забуваємо заповіді «не убий» та «не вкради». Тому, думаючи, що ми маємо право творити, що схочемо, бо є царями природи, руйнуємо, нищимо, вбиваємо всіх і все навколо: міста, книжки, створені нашими прадідами, заради вигоди або якихось «вищих» цілей; природу, яка випестила і вигодувала нас.

Чи після цього можна вважатися людиною? Ні, не можна. Отже, поет словами, винесеними у назву твору, нагадує нам про те, що, може, й відомо, але забуто. Як же ж добре було б на Землі, якби кожний пам’ятав про те, що він —Людина!

Отже, мені здається, що та людина щаслива, яка займається тією справою, що найближче лежить до її серця, яка досягла мети, поставленої в молодому віці.

Необхідною умовою щастя, мені здається, є і щасливе подружнє життя. Люди часом помиляються у своєму виборі або часто свідомо одружуються з нелюбом або нелюбою. Причини можуть бути різні, але результат один: щастя в такій родині не буде. Можливо, вони звикнуть один до одного і проживуть свій вік спокійно пліч -о- пліч, віддавши все тепло своєї душі дітям та онукам. Але це тільки ілюзія щастя! І як небагато треба, щоб її зруйнувати. Герої п’єси І. Франка «Украдене щастя» довгий час жили, забувши про щастя і не борючись за нього, але зустріч Анни з жандармом перевернула життя всім трьом і показала, що ідеальне подружжя, яким вважало Анну з Миколою усе село, — це тільки зовнішній бік їх стосунків, а суть є прямо протилежною.

Таким чином, мені здається людина повинна жити за велінням свого серця, вибираючи і свій подальший шлях у житті, і супутника на цьому шляху. Це і буде найближча дорога до щастя.

Чи сперечаються про смаки?
Що таке щастя?

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *