Символічний зміст образу собору (За романом О. Гончара «Собор»). Твір 11 клас
«Собор ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, він ще повен гріхами, у яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій» . Такою вперше ми бачимо й чуємо цю споруду, яку не вдалося знищити часові. І грандіозну споруду роману Олеся Гончара теж не вдалося зруйнувати – твір існує, він цікавить і бентежить уяву. Просте українське селище Зачіплянка зробилося вмістилищем «величної культової споруди». Цей собор, «один із тих велетів тисячолітніх», може слугувати не лише для церковних відправ: за часів занепаду релігійної свідомості він може бути хоча б орієнтиром для тих, хто шукає «досі нерозгадані формули вічної краси» . А недалеко від собору – металургійний завод, де зовсім інше життя, де годі шукати тієї вічної краси.
Треба згадати, що величезна кількість творінь стародавніх зодчих була просто знищена. І навіть не час тут попрацював, а людська байдужість. Собор, змальований у романі Олеся Гончара, міг би стати центром духовного єднання українців. А замість того він став руїною. Саме звідси бере свій початок складна символіка твору: собор – руїна й собор – духовний дар пращурів. І саме звідси бере початок складна й гостра конфліктність «Собору», яка так налякала радянських критиків.
«Німотна музика собору, музика отих гармонійно піднятих у небо бань-куполів – вона для тебе реально існує, ти здатен її чути, хоча інші, здається, до неї глухі». Таку нечутну музику може грати лише руїна, напоєна часом. По-різному ставляться зачіплянці до собору, але ніхто не може заперечити однієї притаманної споруді якості – величі у повному розумінні цього слова. У соборі можна влаштувати клуб або зберігати в ньому комбікорм, але одвічна сутність споруди від того аж ніяк не постраждає.
Символ завжди складний, бо часто означає те, що одним словом і не назвати. Але ж є в собору й ще одна місія, яку неважко збагнути. Це місія свідка почуттів і справ людських. Століттями височить він над землею людей, і, мабуть, тому багато що навколо здається безладним, пустим, непотрібним. Це – ще одна небезпека, яку являє собор для тих, хто прагне вкрасти в людей їхню історію. Кожний свій вирок собор оголошує з точки зору історичної пам’яті, яка береже всі, навіть найдрібніші події.
Олесь Гончар зробив майже неможливе: в образі собору він поєднав духовне і матеріальне, як це зробили колись «мудрі й дужі майстри», звівши стрімкі стіни й величні купелі-бані, які здатні сягнути неба – лише хрести на них поверніть.
Собор був зведений скоро після зруйнування Січі, і козаки вклали в нього всю тугу за навіки втраченою волею, зробили його своєю святинею. Та недоброю буває посмішка часу: не лише святинею довелося побувати собору, а й складом комбікорму, і просто «безхозним об’єктом». Проте це було вже в XX столітті, коли не дуже цінувалися символи, тим більш символи волі й лицарської слави предків. І тут письменник виводить ще один пласт символіки роману: «Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!» – палко закликає Олесь Гончар. Якщо в душі немає нічого святого, то душа перетворюється йа руїну.
Нехтування найсвітлішими почуттями чимось нагадує вживання наркотиків – чим далі, тим більше звикаєш до зміненого стану своєї свідомості. «Не жаль», «байдуже», «ні чого» – такі слова все частіше починає народжувати така ущент зруйнована душа.
У кінці шістдесятих років XX століття «Собор» було надруковано в одному з «товстих» літературних журналів.Але ті, хто тримав кермо «літературного процесу» , дуже швидко схаменулися: дуже багато заборон, існуючих на той час, насмілився порушити Олесь Гончар.
Вирішили піти торованим шляхом: було організовано шалене цькування роману. «Собор» був покладений на полицю й тільки через два десятки років дійшов до широкого загалу читачів. І лише через два десятки років стала зрозумілою глибока символіка роману: здається, усі події, які сталися протягом цього часу, удалося передчути письменникові. Тепер ми вільно говоримо про проблеми, лише намічені письменником, і здатні робити для себе відповідні висновки. Так буває з кожним визначним твором. Здається, що події роману продовжуються, переростають рамки друкованої сторінки і входять безпосередньо в наше життя, де завжди повинно залишатися місце для найголовнішої споруди – собору.