Що мені дороге в ліриці О. С. Пушкіна

Пушкин для меня не застывший

эталон, не догма, это и жизнь,

и слезы, и любовь — целыи мир,

богатства которого неисчерпаемы.

С. Гейченко

Художній світ Пушкіна. Часто незбагненний за об’ємом, при видимій структурній простоті він повторює натуральний світ природи. Усе тут взаємозалежно і відповідно: однаково гармонійно поєднуються схожі і контрастні відтінки почуттів, пристрастей, думок, ситуацій, подібно до того, як у тому самому пейзажі органічно сполучаються подібні і контрастні відтінки кольору. Вважаю, що той, хто позбавлений відчуття пушкінського світу, настільки ущербний духовно, як і той, хто позбавлений почуття рідної природи.

Ще і ще раз звертаюся до його творчості, перечитую незабутні вірші великого поета.

Поет вчить відчувати запах і смак поезії природи, поезії рідного російського народу: «Там руський дух… там Руссю пахне».

Добрий і розумний, Пушкін нагадує про великі багатства російської душі, про її волелюбність, шляхетність, про мужню боротьбу за щастя, мир і справедливість. Все це знаходиш у пушкінських віршах, якщо замислюєшся над тим, які думки і почуття володіли поетом, коли він створював свої твори. Пушкін писав тільки про те, що його хвилювало, на що він не міг не відгукнутися своєю чуйною і всеосяжною душею.

Його поезія вся дзвенить від слів «друг», «брат», «товариш», «дружба», «приятельство». Вона звернена до друзів, дружба переповнює її. От палке звертання: «о друзі», «мій перший друг, мій друг неоціненний», «ліцейського життя милий брат», «товариш милий, друг прямий»…

Головна турбота Пушкіна — вірна і навіть вічна дружба:

Друзья мои, прекрасен наш союз!

Он как душа неразделим и вечен…

Поет гордий тим, що, пишучи вірші, він «дружбі плів вінок». Сам поет признається: «Щастя моїх друзів мені було солодкою утіхою». Зрада дружбі — для Пушкіна злочин.

У волелюбному вірші «Деревня», забороненому при житті поета, читаю:

Друг человечества печально замечает

Везде невежества губительный позор.

Друг людства, що ненавидить рабство, що мріє «про часи прийдешні, коли народи, чвари позабувши, у велику сім’ю з’єднаються», — такий Пушкін. І яка шкода, що ми власними руками дуже легко зруйнували цю мрію поета!

Дивує, що поет немов задався ціллю подружити усе на світі: праця в нього стала «другом Аврори златої», калмик — «другом степів», лучина в селянській хаті — «зимових друг ночей», «вигодуваний у неволі орел молодий» — вірний товариш в’язня, а морський прибій звучить, «як друга ремство тужливе». «Прощайте, друзі!» — звернувся до книг у своєму кабінеті вмираючий Пушкін. Поет мріяв про те, що його власні рядки — ці його друзі — у віддаленому майбутньому нагадають про нього, про Пушкіна, «як вірний друг, нагадає хоч єдиний звук».

І от уже майже 200 років нагадують його вірші про великого, мудрого друга всіх — Пушкіна.

Перший наш поет був найосвіченішою людиною свого часу. Пізнання його в області історії, філософії, політичної економії, літератури різних країн і епох не перестають нас дивувати і сьогодні. Його твори вбирають у себе всю цю інформацію, висловлюючи її ненастирливо, із звичайним для поета почуттям міри і добірністю.

Будь-який твір поета — це шедевр. От переді мною вірш «До моря» (1824 р). «Прощай, свободная стихия…» Свобода насамперед приваблює поета. У виразі «вільна стихія» поняття свободи ще посилене тим, що епітет «вільна» віднесений до слова «стихія», яке в собі самому вже несе зміст нестримної, вільної сили.

Образ моря тут дається як образ якогось живого богатиря, і не випадково епітет «нескоримий» поставлений у чоловічому роді. Тут і краса моря, і його міць. Поет любить і його «тишу у вечірній час і норовливі пориви», говорить про «урочисту красу» моря. З любов’ю обіцяє пам’ятати його

… скалы… заливы

И блеск, и тень, и говор волн.

Таке море — тільки в Пушкіна. І хіба це не викликає замилування?

Прикладів картин природи в поезії Пушкіна багато. І всі вони чудові, всі прекрасні, і всі хвилюють душу.

А скільки прекрасних слів про кохання написано поетом! От незабутній вірш «К ***» («Я помню чудное мгновенье…»). Це шедевр світової любовної лірики. У ньому на високому рівні поетично і щиро виражене кохання. Це почуття сповнене високої красоти, гуманності, шляхетності.

Хвилює в поезії Пушкіна і те, що він постійно піклується про те, що потрібно жити так, щоб нащадкам було що пригадати.

Пройдет он мимо вас

во мраке ночи

И обо мне вспомянет.

Треба думати не тільки про себе, підтверджує поет, але і про інших, про прийдешні покоління. Треба, як говорять, «лишити по собі гарну пам’ять». Ця думка звучить у вірші «Вновь я посетил» (1835 p.).

Близькі до цих думок і вірші з елегії «Брожу ли я вдоль улиц шумных…».

… Я говорю: промчатся годы,

И сколько здесь ни видно нас,

Мы все сойдем под вечны своды —

И чей-нибудь уж близок час.

… И пусть у гробового входа

Младая будет жизнь играть…

Автор підводить до думки про необхідність доброго діючого зв’язку між поколіннями, про те, щоб жити заради майбутнього, а не тільки заради себе.

Чудовий у поезії Пушкіна й образ поета. Це мудрий гуманіст, що роздумує над плином часу, дійшовши думки про закономірність усього, що відбувається. Він любить життя і людей, у сумі прийшовши до світлого погляду на майбутнє. «Загальний колорит поезії Пушкіна, і особливо ліричної, — внутрішня красота людини і гуманність, що пестить душу», — писав В. Г. Бєлінський.

Поезія Пушкіна — це невичерпне джерело, що, як у казці, напуває живою водою усіх, хто доторкається до нього.

Крім радості спілкування з людиною глибокого і палкого розуму, шляхетного серця, вона дарує нам «нез’ясовану насолоду», виховує в нас «почуття добрі», вчить любити і розуміти «геній чистої краси».

Вірші Пушкіна — це і живопис, і музика. Вони супроводжують нас з раннього дитинства. І щоразу, повертаючись до них, знаходиш у них щось нове.

Я цілком згодна з Володимиром Гоцуленко, який у книзі «Стежка до Пушкіна» говорить:

И пушкинским стихам

звучать на свете белом,

Покуда в нас самих,

как радостная весть,

Живут наперекор

Случающимся бедам

надежда и любовь,

достоинство и честь.

И если можно жить

с оглядкою, иначе,

заботясь лишь о том,

чтоб дать душе покой, —

скажите, отчего

украдкою мы плачем

над пушкинской строкой,

над пушкинской строкой?