«РІДНА МОВА —ЖИТТЯ ДУХОВНОГО ОСНОВА»

Скачати повний твір

Мова — одне із багатьох див, створених людьми. Вона віддзеркалює душу народу, його історію.

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється-ожива.

Як їх почує!..

(Т. Шевченко)

Ці рядки Кобзар написав 1848 р. під враженням почутої одного разу ввечері на Кос-Аралі української пісні, яку співав матрос-українець. А ще раніше, живучи в Петербурзі, Шевченко просить писати до нього листи з України рідною мовою, яку називає прекрасною, мелодійною, милою. Так, у листі до брата Микити поет пише: «Будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому… Нехай же я хоч раз через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучне. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь_ласка, а не по-московському..»

Людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, знати історію свого народу, його мову. Знання мови народу, серед якого ти живеш, — ознака культурної, освіченої людини, знання рідної мови — священний обов’язок кожного^ \

Як гул століть, як шум віків.

Як бурі подих, — рідна мова,

Вишневих ніжність пелюстків,

Сурма походу світанкова,

Неволі стогін, волі спів.

Життя духовного основа»

(М Рильський. «Рідна мова я)

Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів, а в період держави Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалося іншими мовами й збагачувало їх. Його розвитку не могли зашкодити чвари й уособиці, феодальна роздробленість і навіть багатовікове монголо-татарське іго. Гідно подиву, що його не стяла шабля, що його не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялося у вихорі навальних орд, а залишилося сіллю землі й народу.

Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вийшло з вогню, як заповіт. Гнане, принижене й занапащене, воно ніколи не відчувало себе як у полоні-безвиході. Воно начеб чекало великої пори. І вона прийшла: велика пора формування нації — XVI і XVII ст.

Все прийшло у досі нечуваний і небачений рух — повстала освіта, ширилася наука, збагачувалася культура. Народні братства творили, як на тепер, єдиний національний фронт. Слово пізнало еллінську й римську філософію й поетику, систему Коперника; воно стало демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасне, як козацьке бароко. Цілком природно, що вияв його сили — національної самосвідомості — збігається з вибухом визвольних змагань за національну й соціальну справедливість і свободу.

Такий безсторонній очевидець, як знаний історик і мандрівник сирієць Павло Алеппський, ще зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: освіченість серед «козацького народу» — буденне явище. Він занотував: «Не лише всі козаки, але більшість їх дружин і дочок уміють читати…»

Виникають друкарні, видаються не лише духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, суто літературні й публіцистичні твори. Друкарні існують у Києві, Чернігові, Острозі, Заблудові — в другій половині XVII ст. їх налічується 24 по всій Україні. Зазначимо, що у той самий час у Московському царстві — дві друкарні. «Свобода слова була невід’ємним правом людини, як право людини на життя… Українському слову, охрещеному мечем і вогнем у визвольній війні з польським панством, здавалося, не страшні ніякі тернисті шляхи попереду. Якщо Богдан Хмельницький був батьком нації, то її матір’ю була мова.

Друковані на Україні книги проникали через кордон у володіння Московської держави…. Патріарші розпорядження й ухвали соборів інкримінують українським авторам «примрачныя речення», а тому вводяться офіційні посібники з правилами «о произношении россійских букв», і, нарешті, зявляється імператорський указ Петра І 1720 р., де узаконюється: «Внов книг никаких, кроме церковних прежних изданий, не печатать„» Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу — її слово живе у пісні й думі, у фольклорі взагалі… Видатні досягнення народного генія — літописи Самовидця, Величка, твори Сковороди будуть чекати десятиліття, аж поки відкриються очам здивованих нащадків і стануть відомі в найдальших кінцях світу. Україна ж на довгі століття перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий, розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів під скіпетром вінценосних імперій — у цих тюрмах конатиме і його мова» (Борис Харчук. «Слово і народ»).

Однак геніальні твори І. Котляревського, Тараса Шевченка, П. Куліша, Лесі Українки доводять, що українська мова не підвладна русифікації, бо вона є мовою великого і гордого народу. Згадаємо відомі слова Олександра Олеся:

О слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинуте на сміх!

Співочий грім батьків моїх,

Дітьми безпам’ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!

Музика зір блакитнооких.

Шовковий спій степів широких,

Дніпра міме ними левій рев…

О слово! Нудь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.

Тож звернімося до історії, до тих фактів, які допоможуть повною мірою зрозуміти причину сьогоднішнього становища нашої рідної мови, — мови чарівної, дивовижної, милозвучної. 1720 р. — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою. 1754 р. — указ Катерини II — заборона викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1769 р. виходить розпорядження синоду, згідно з яким з писаних церковних книг вилучаються українські тексти, забороняються українські букварі. 1775 р. відомий нам як рік ліквідації Запорозької Січі, що була опорою Києво-Могилянської академії. 1811 р. закривають і саму академію. Згадаймо ще раз, що тоді Україна мала 24 друкарні, Росія — 2. 1817 р. виходить постанова про викладання у школах Західної України тільки польською мовою, а 1847 р. маємо судовий процес над Кирило-Мефодіївським братством, який офіційно був процесом «украино-славянистов». Засуджено й репресовано Тараса Шевченка, Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша та багатьох інших. Шевченку, як відомо, заборонено «писать и рисовать».

1863 р. виходить славнозвісний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, згідно з яким забороняється випуск українською мовою будь-якої літератури, крім художньої, яку також під різними приводами майже не друкують. І нарешті — відомий усім Емський указ, який накладав вето на ввезення українських книжок з інших земель, посягнувши на українську пісню, театр, який уже існував у Києві, Полтаві, Чернігові, 1884 р. було закрито всі українські театри, а указом Миколи II 1914 р. скасовано українську пресу.

1925 р. відбувся пленум ЦК компартії України, який ухвалив постанову про «українізацію» в Україні. Але, як писав Борис Харчук, «українізацію здійснювало покоління, що здійснювало й соціалістичну революцію. Це було відродження. Воно тривало недовго, завершилося самогубством Миколи Хвильового, Миколи Скрипника і масовим винищенням. Почалася сталінщина…» З приходом до влади Кагановича 1929 р. розпочалося нове гоніння на все українське. Після «відлиги» 60-х років, періоду відродження національної культури^ пов’язаного з появою таких відомих представників української літератури, як Ліна Костенко. Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Іван Драч, Лесь Танюк, Василь Стус та інші, розпочалися брежнєвсько-сусловська денаціоналізація, репресії проти інтелігенції, українських письменників-патріотів.

Сьогодні українська мова — державна, бо господарями держави є ми — українці. І ми повинні зробити все, щоб забезпечити подальший розвиток української мови, яка ще до війни під час паризького опитування була визнана однією з найкрасивіших мов світу. Відомо, що культура переростає в цивілізацію лише за умов її інтенсивного розвитку. А мова — це складова частина національної культури. Згадаємо відомі слова М. Рильського:

Як парость виноградної лози.

Плекайте мову. Пильно й ненастанно.

Політь бур’ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам.

Хоч і живе своїм живим життям.

Як бачимо, поет, який сам блискуче знав українську мову, палко любив її, заповідає нам і майбутнім поколінням цінувати, оберігати цей скарб. Ще один вірш М. Рильського «Рідна мова» є поетичним уславленням рідної мови, в якій відобразилась уся історія народу, все його життя. Мова постає перед нами як жива істота, що має свою душу і серце і котра «свій дух величногідний як житнє зерно берегла». М. Рильський звертається до старшого покоління українців, які мають передати свою любов до рідної мови дітям, онукам, правнукам. Поет мріяв, щоб розквітало слово українське, щоб народжувались нові пісні, щоб квітло письменство. Нескореність української мови поет порівнює з гарячим духом степів часів козацької вольниці.

Чільне місце займає проблема мови в творчості Володимира Сосюри. Так, у вірші «Як не любити рідну мову» поет стверджує думку про те, що кожен українець повинен пам’ятати, що «мова — це душа народу, народ без мови — не народ». У поезії «О мово моя!» В. Сосюра з особливою синівською любов’ю говорить про багатство рідного слова, про його чудодійну силу. Мова — це «душа голосна України»:

Це — матері мова. Я звуки твої

Люблю, наче очі дитини…

О мово вкраїнська! Хто любить ії

Той любить мою Україну.

Серце поета хвилює українське слово, він захоплюється усною народною творчістю і відчуває серцем і душею красу українських народних дум і пісень, цих національних святинь. Звертаючись до молоді у вірші «Юнакові…», В. Сосюра застерігає, що відступництво від своєї мови свідчить про душевну деградацію людини, робить її схожою на пожовклий лист, що його, нікому не потрібного, ганяє по вулицях вітер:

Листку подібний над землею,

Що вітер з дерева зрива.

Хто мову матері своєї.

Як син невдячний, забува!

Поет стверджує, що «без мови рідної, юначе, й народу нашого нема».

Відомий український поет Дмитро Павличко у вірші «Ти зрікся мови рідної»» дорікає земляку-українцю за Його нехтування рідним словом:

Ти зрікся мови рідної, нема

Тепер у тебе роду, ні народу.

Чужинця шани ждатимеш дарма —

В твій слід він кине сміх — погорду!

У сонеті «О рідне слово, хто без тебе я?» поет закликає любити Україну, плекати й оберігати рідне слово, бо то «пісня, сила і відвага, моє вселюдське й мамине ім’я», що у спадок передали нам «батьки і предки невідомі», які відстоювали і боронили цей коштовний скарб протягом віків. Тому кожен з нас несе відповідальність за його збереження.

Про любов монголів до своєї мови йдеться у поезії Д. Павличка «Між горами в долинах — білі юрти». Автор припускає, що навіть якби сам Бог запропонував монголам «півсвіту™ Європу й Азію» за рідну мову, то «вони сказали б: Схаменися, Боже, не треба нам ні Азій, ні Європі» І це абсолютно природно, оскільки мова народу — то найсвятіше його багатство:

То — наше слово, то — щоденне чудо.

То — сонця зір крізь каменя більмо.

То — дух народу — о всесильний Буддо! —

Все в нас бери, лиш мови не дамо!.

Відданості монголів рідному слову, пісні, всьому, що пов’язане з духовними цінностями нації, поет протиставляє своїх земляків (моголів, як їх колись називали):

А ви, освічені моголи,

Нагі внучата княжої землі.

Все віддали — І рідну мову, й школи

За знак манкурта на низькім чолі.

На захист української мови поставали І. Франко, Леся Українка, Борис Грінченко, М. Куліш, О. Олесь… Тож збережімо духовний заповіт наших поетів любити свою землю, любити рідне слово, як зберегли нам наші батьки і діди рідну мову в страшні часи лихоліть. Адже ми хочемо, щоб нас поважали, а для цього, як писав Б. Грінченко, насамперед треба бути українцями «думкою, мовою, ділом»: «Ні! Гляньмо ширше, гляньмо далі поза Пушкіна та поза Лєрмонтова! Почуймо себе членами з усесвітньої людської сім’ї і возьмімо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за все життя людськість, возьмімо і зробімо його частиною нашої душі; будьмо рідні і Гомерові, і Шекспірові, і Дантові, але попереду над усе зоставаймося самим собою, будьмо вкраїнцями-русинами думкою, мовою, ділом. Тоді і тільки тоді зможемо ми бути справжніми членами в сім’ї цілолюдській, членами з певними правами, а не якимись байстрюками-безбатченками, що не знають свого батька — рідного краю і хиляться то до того, то до іншого. Таких байстрят мабуть можуть жаліти, але не можуть поважати, а ми хочемо, щоб нас поважали!» Пам’ятаймо ж про це…

Скачати повний твір
«ЯК ТЕБЕ НЕ ЛЮБИТИ, КИЄВЕ МІЙ…»
«…ВІЧНА МУДРІСТЬ ПРОСТОЇ ЛЮДИНИ В ПАЛЯНИЦІ ЗВИЧАЙНІЙ ЖИВЕ»

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *