Про що мовчить граніт?

Війна… Вимов це слово — і побачиш, як у наших вкритих сивиною бабусь і дідусів зразу зникне усмішка з обличчя, на чоло ляжуть глибокі зморшки і в очах з’явиться невимовний сум. Війна. У цьому слові — біль і розпач матерів, стогін поранених, плач сиріт. Це чорна ганебна сторінка в історії людства, події, від яких мимоволі здригнешся і тихенько помолишся, щоб такого більше ніколи не сталося.

Напад фашистських загарбників не обійшов стороною і наше місто. Воно перебувало під окупантами з 21 жовтня 1941 року до 8 вересня 1943 року — майже 2 роки! Та жителі Донецька не підкорилися ворогові.

Відважно і мужньо боролися вони проти загарбників, зазнали величезних втрат, натерпілись стільки лиха, але ворога все-таки було вигнано з нашого міста.

Під час окупації фашисти лютували та знущалися над людьми: скинули у ствол шахти більше сімдесяти п’яти тисяч чоловік, замучили у концтаборах понад дев’яносто дві тисячі чоловік. Щоб вшанувати пам’ять загиблих, біля Палацу культури Донецького металургійного заводу був встановлений пам’ятник “Жертвам фашизму”.

Одного разу зі школи нас повели на екскурсію до цього пам’ятника. Це було навесні, напередодні свята Перемоги. Ми всі йшли з квітами в руках і весело гомоніли. Наблизившись до пам’ятника, всі одразу замовкли. Я прислухалася. Мені здалося, що я чую стогін катованих, прокльони безвинних жертв. Перед очима постали страшні картини.

Темні, похмурі галереї, розділені на крихітні кімнатки, а в них….

Ні, це вже не люди — чорні, худі, знесилені постаті, тіні, що тільки нагадують людей. І раптом — гучний голос, що луною прокотився по всьому підземеллі: “Ні, ми не скоримося вам! Будьте прокляті, фашистські нелюди!”

У моїй уяві постали ті, кого більше немає з нами, хто вмер у нелюдських муках, але не скорився катам. Я мовчки поклала квіти до підніжжя пам’ятника і подумки подякувала їм, нашим вічним солдатам.

Війна скінчилася п’ятдесят один рік тому, але час не послабив біль.

Ми будемо завжди пам’ятати тих, хто ніколи не прийде. їхній подвиг назавжди залишиться в наших серцях.

Людина не вибирає собі Батьківщину, як не вибирає матір. Ми народжуємося, одержуючи разом з життям як безцінний дар Вітчизну, материнську ласку, рідну мову. Крізь роки проносить людина любов до того куточка землі, де вона побачила світ, де все їй знайоме, звичне й рідне. Помиляється той, хто вважає, ніби підлітковий вік — то тільки підготовка до справжнього життя, яке почнеться потім, колись, пізніше… Ні, життя вже почалося! Про це свідчать пам’ятники дітям-героям. Дітям, які, не шкодуючи свого життя, боролися за волю і щастя своєї Вітчизни. Вони пліч-о-пліч зі старшими йшли в бій, широко відчиняючи двері в майбутнє. Вони не були зодягнуті в модний одяг. Частіше напівголодні й обідрані, вони жили упевненістю, що настануть прекрасні часи. А скільки їх загинуло в роки другої світової війни! Про це нам нагадують пам’ятники, які є у кожному місті. Ці священні місця викликають почуття болю. Хлопці й дівчата загинули, будучи ще підлітками. Вони ще не знали життя. Ми ніколи не забудемо їхні подвиги. Пам’ять про них буде жити вічно, поки живуть люди на землі.

Кожен рік 9 Травня ми вшановуємо пам’ять полеглих у боях за рідну землю. Слухаємо розповіді свідків тих подій, уважно дивимося їм в очі. Як багато бачимо ми в тих очах! І думаємо, думаємо про все. Про те, що було, і про те, що буде. І раптом розуміємо: яке ж це щастя — безмежне і чисте блакитне небо над головою! І завтрашній день, якого чекаєш із надією і радістю! Тож хай ніколи не повториться той жах, назва якому — війна!