Образ України у творчості П. Тичини. Твір 10 клас

Вірменський класик Стефан Орбелян понад сімсот років тому висловив усього у восьми словах надзвичайно глибоку думку: «Я люблю свою батьківщину тому, що вона моя» . Ніхто не вибирає батьків і батьківщину, хоча можна вибрати місце перебування. Але з рідною землею людина зв’язана генетично. Усі клітини її тіла побудовані з тієї землі, повітря, води, де вона народилась. Тому любов до батьківщини – щось зрозуміле нам інстинктивно.

Павло Тичина любить свою землю понад усе, її велич, її історію, її красу, але знає й іншу істину: батьківщину, як і матір, треба любити тоді найбільше, коли вона у нужді та лахміттях, у бруді та крові, у поневіряннях та соромі. Така доля України, таку Україну знає він, у таку вірить і таку оспівує.

Літературний дебют Павла Тичини стався в часи революції. Як багато інтелігентів, він сподівався на світлі зміни в долі України. Він відчував, як немов у старі міхи ллється молоде бурхливе вино:

І всі сміються як вино:
І всі співають як вино:
Я – дужий народ,
Я молодий!

Оспівуючи боротьбу за краще майбутнє країни, Тичина з гордістю каже про її захисників:

Гей, рясно всипте цвітом шлях,
У дзвони задзвоніте!
Вкраїнське військо на полях
Йде, славою повите.

Але події розвивалися все тривожніше, романтика революційного оновлення змивалася кров’ю, і знов страждання вже виснаженої боротьбою України печуть серце поета:

Накипіла злоба, сповнились серця –
Гей, курки спустили в матір і отця!
Хто ж це так із тебе насміяться смів?
Хто у твоє серце ніж загородив?

Тичина розуміє, що братовбивча війна не принесе ні щастя, ні спокою Україні. Та в тяжкі часи не кидає її, щиро любить, віддає свої сподівання і почуття українському народові, тому що тільки так можна служити усьому людству.

У грозах історії поет відпочиває, коли спілкується з гарною, привітною, щедрою природою батьківщини. Серце його сповнене лагідності, він радіє кожній квітці і билинці, дощам і грозам, усьому посміхається:

Гаї шумлять – Я слухаю.
Хмарки біжать – Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
Так весело.

Він ластівкою хотів поринути у блакить, маком процвісти. Може, так воно й сталося. Квітка поезії Тичини вічно юна і запашна, ми читаємо його і відчуваємо підтримку мудрої людини, яка вірила у свою країну, її людей, це означає – і в нас.