Образ рушника як символ нерозривного зв’язку матері та дітей (за віршем «Пісня про рушник»). 11 клас

Вечорами в хаті Малишків бриніла то весела, то сумовита неньчина пісня. Вона чарувала малого хлопця і навівала незвичні для нього почуття. Вона відкрила малому Андрію чарівний світ народних звичаїв та пісень. Мати стала для хлопця провідником до царства пісенності та щирих людських взаємин. Від матері у нього — любов до народних мелодій і рідного слова. Тому як щира подяка невтомним материнським рукам, безкорисливій материнській душі народилася на світ «Пісня про рушник».

Я дивуюся, скільки почуттів можуть викликати звичайні рядки про звичайні почуття. Здавалося б, вже стільки поетів та письменників зверталися до образу матері, славили його і благословляли, але коли читаєш «Пісню про рушник», здається, що бачиш і чуєш це вперше. Поет зумів знайти такі слова, від яких на очі навертаються сльози і серце б’ється гучніше, ніж звичайно. І хочеться чомусь співати, а не просто читати ці звичайно-незвичайні рядки. Адже вони ведуть людей у світ материнської любові, материнських надій та сподівань:

Рідна мати моя, ти ночей не доспала.
І водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
Той вишитий рушник навічно зберіг вдячний син. Нехай давно вже немає серед живих його матері, але згадка про неї завжди буде жити у серці цієї людини. Інакше і не можна: любов до матері не стерти, не знищити. Вона зігріватиме душі синів та дочок у часи скрути та радощів, вона даруватиме їм спокій і вертатиме рівновагу.

Проводжають матері своїх дітей у далеку путь. І невідомо, що з ними станеться на шляхах життя, але бажають вони їм лише щастя, лише любові, лише радощів. Тому і дарують у дорогу «рушники» життя, «рушники» материнської любові, «рушники» благословення. А на тих рушниках «записано» усе життя дітей, починаючи з дитинства і закінчуючи дорослими роками. На них живуть спогади про невимовну красу рідної природи, про незабутні роки першого кохання, про незрадливу любов рідної матері:

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов’їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
Рушник — це і невідомий шлях у безкрайню далечінь, це і важка для матері і сина розлука. Це — доля й одночасно благословення. Залишаються ці «рушники» як радісні й сумні згадки про материнську любов, про рідну домівку. Підтримують завжди синів та дочок «незрадлива материнська ласкава усмішка» і «материнська любов». Вони промовляють до дітей вишитими хрестиками, вони благають їх ніколи не зраджувати рідної землі, ніколи не забувати рідної домівки, адже матері стільки років і любові віддали своїм дітям, навчаючи їх цим простим істинам.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
Кожна мати бажає своїм дітям, щоб їхнє життя стелилося, немов цей вишитий рушник, щоб ніколи не відчували вони болю, не знали, що таке підлість і підступництво. Щоб обминали їх невдачі й образи, і тільки добрі очі й руки зустрілися їм на шляхах життя.

Я розумію почуття Андрія Малишка. Він «читає» рушник, дарований матір’ю, немов відкриту і зрозумілу йому книгу, книгу життя. Це його Біблія, «написана» вправними руками рідної матері, це — материнський заповіт, це — його пам’ять. Отже, доки висітиме на стіні живий доказ безмежної, безкорисливої любові матері до свого сина, доти житиме вона сама, нехай і не насправді, а у великому, люблячому серці власної дитини.

Читаючи вірші цього поета, я розумію, що він назавжди залишиться в історії української літератури «буселом», який літатиме тільки над просторами рідної землі.