Образ Івана Вишенського (за однойменною поемою І. Франка)

На зламі XVI—XVII ст. одним із найоригінальніших письменників-полемістів був Іван Вишенський. За припущенням І. Франка, у житті І. Вишенського повинна була трапитись якась подія, яка так вплинула на нього, що він вирішив стати ченцем. Іван Вишенський викриває несправедливість, брехливість, лицемірство, ненависть до простого люду, розбещеність не лише польського, а й українського панства, особливо ж вищого духовенства. «Була се натура проста й сильна, що не вміла кривити душею, а то щира і сміла душа і яке живе та міцне слово були у нашого письменника!» — із захопленням відгукувався про нього Іван Франко. Іван Вишенський писав послання й полемічні трактати, в яких обстоював життєві інтереси народу, викривав жорстоких панів та єпископів, мріяв про справедливий суспільний лад. Найвизначніші його твори — «Послання до всіх, в Лядській землі живущих», «Послання до князя Острозького», «Послання до єпископів». Послання не втратили своєї актуальності і в наш час. Ідею творів І. Вишенського можна визначити так: Бог дав життя людині, щоб вона прожила його відповідно до законів християнської моралі. З творів Вишинського постає суперечливий образ ченця («голяка-странника»), який, відмовившись від утіх життя, продовжує вірно і полум’яно любити рідний край, пристрасним словом нещадно викриваючи можновладців.

Іван Вишенський був чернець-фанатик і демократичний діяч в одній особі. Його творчість і взагалі вся полемічна література того часу виводили українство в коло ідей Реформації. І. Франко писав: «Іван Вишенський порушує душу, збуджує «голос власного сумління», утверджує «ідеали моральні, глибоко гуманні і поступові». Могутній огонь, який горить у писаних словах Вишенського не перестає й досі промовляти до нашого серця». «Писаніє до всех обще…» являє собою літературну форму листа, що була притаманна творчості І. Вишенського. І. Франко писав: «Жива натура нашого автора, проявляючися в його писаннях, так і перла його до форми листу, тобто до того, щоб промовляти лише в обличчя до свого суперника чи прихильника, переконувати не самою силою абстракційно-богословських аргументів, але моральним і психологічним впливом особи на особу, живого слова, тону, колориту, бесіди… Форма послання свобідна, безпретенсіональна і заразом інтимно-суб’єктивна відповідала найбільше його натурі».

Вимальовується своєрідність послання — автор оперує широкими викривальними узагальненнями. Сила Вишенського-художника переходить у його слабість. На цьому наголошував І. Франко: «Ані талант єго, ані політична освіта не вистарчили на те, щоб із сего матеріалу зробити працю публіцистичну, вийшло тільки ефективне щодо форми, але слабе щодо річи наслідування старозавітного пророка». І тут же І. Франко про цей твір говорить: «Писаний він з великим запалом, але грішить подекуди многословієм і риторикою, хоч взагалі робить сильне враження, а поодинокі уступи з огляду на силу враження і величність помислів належать до найкращого, що взагалі посідає наша література». Соціальні контрасти І. Вишенський передає контрастами стильовими.

У свій час І. Франко наголошував на особливому ліризмі творів І. Вишенського. У «Послання до єпископів» автор вклав багато почуття, причому це схвильованість не аскета-затворника, а любов демократа до голодних, обідраних, яких він захищає перед феодалами та відстоює їх людську гідність. «Я же ся вы духовними, а не толко духовними, — запитує І. Вишенський, — але и верными звати можете, коли брата своего, во единой купели крещения — верою и от единое матери — благодати ровно з собою породнившагося, подлейшим от себе чините, уничижаете, и ни за што быти вменяете, хлапаете, кожемякаете». «Послання до єпископів» закінчується оптимістично. І. Вишенський вірить у силу свого народу, який ніколи не піде за уніатами на «блуд» до римської церкви і боротиметься також проти соціального і національного гноблення. «Ніколи ще до того часу сильні мира сего, світські чи духовні, не чули від простого южноруса таких гордих, рішучих і потрясаючо сильних слів» (І. Франко).

Спробуємо зробити уявну мандрівку в давнину, у XVII століття, а точніше — період між 1610—1621рр. Греція. У ті далекі часи вона була центром православного християнства. На гору Афон звідусіль ішли віруючі. Більшість з них, відвідавши святі місця, поверталися додому, але були й такі, що лишалися тут, приймали чернецтво і все подальше життя проводили в молитвах, сподіваючись на «милість божу». Одного дня, коли сонце байдуже відбивалося у синіх хвилях моря, відчинилася темна брама монастиря і з подвір’я виступив хід. Почувся монотонний спів. Наче відблиски пожежі, над головами монахів коливалися червоні хоругви.

Попереду молодий чернець ніс дерев’яний хрест із розп’яттям. Далі йшла процесія босоногих ченців. Серед них важко пересував ноги зморщений похилий дідусь. Проста сірячина, накинута на голе тіло,

у руках невеликий березовий хрест. Морський вітер розвівав його білу, наче молоко, бороду. Хід повільно рухався до кам’янистих проваль. Урешті зупинився над безоднею. До білобородого старця підійшов ігумен, настоятель монастиря, і схвильовано, трохи тремтячим голосом запитав:

— Чи по добрій волі йдеш у цю печеру, старче Іване?

— Так, — глухо відповів старець.

— Чи навіки ти відцурався від світу, від рідних, від земного життя?

— Так, — ще глухіше повторив старець.

— Чи усвідомлюєш ти безповоротність того, до чого прагнеш, чи не боїшся самоти, чи не явиться у годину тяжких роздумів до тебе каяття?

— Ні, — відповів він.

— Будь же благословенний, — сказав ігумен. — Тепер у земному у житті тебе не стало. Будь ти між нами братом, вознеси же у своєму подвигу!

Сказавши це, ігумен поцілував старця. Два наймолодші монахи обв’язали його мотузком і спустили на виступ скелі. Там була видовбана печера. Тепер вона стала його власною — до смерті. Зі світом залишається один зв’язок: раз у тиждень прийде чернець, постукає каменем по скелі і буде наслухати стук у відповідь. Якщо стук з’явиться, значить, аскет ще живий, тоді опустить йому кухоль води й пригорщу пряжистого бобу. І так доти, поки стуку не стане.

Хто ж цей чернець? Це був давньоруський письменник І. Вишенський. За висловом І. Франка, він був немов непідкупна совість южноруського народу.

По печері ходить старець,

Хрест до груді притискає,

Молитви тихенько шепче

і не думає про лист.

«Хрест — моє добро єдине,

Хрест — одна моя надія,

Хрест — одне моє страждання,

одинокая вітчизна».

Все, що поза ним, омана

і чортячая спокуса:

лиш один тут шлях правдивий

і спасенний — шлях хреста.

І пливе душа аскета

На гармонії величній,

Мов на морських хвилях лебідь

вверх гойдається то вниз.

Іван Вишенський — син свого часу, коли пануючою ідеологією була релігія. Полеміст і шукав у ній порятунку. Він вірив, що, вимоливши прощення у Бога, поліпшить народну долю, уважав, що власний

приклад аскетичного життя спонукає сильних світу жити праведно і по совісті. Для себе бачив шлях порятунку — покинути польсько-литовську державу і йти в пустелю. Великому Каменяреві належать такі слова: «Іван Вишенський може ще і нашому поколінню служити прикладом твердості, стійкості характеру, прямоти та ясності у висловах своїх поглядів і згідності між переконаннями та цілим життям».

У печері в самім вході

згорблений сидить пустинник

і письмо раз в раз читає і сльозами полива.

«Слухай, рідна Україна,

стара мати-жалібниця,

голосом плачевним кличе

воє любеє дитя».

Любеє, нема що мовить,

Що в найтяжчую годину,

в непрозору, люту скруту

свою матір покида!

Врем’я йде на неї люте,

перехресная дорога

перед нею — хто покаже,

яким шляхом їй іти?

Не згордуй же сим благанням,

Поспішай спасати матір!

Може, голос твій і ум твій

все поверне на добро.

І. Вишенський шукав порятунку в релігії; любов до рідної землі, до народу — ось провідна риса його характеру твердого, стійкого.

Я живу ще! По-старому

ще кохаю Україну,

решту їй життя віддам.