Народні уявлення про життєві цінності і відображення їх у творах Бориса Олійника. 11 клас

У кожного народу є свої уявлення про життєві цінності. Але мені чомусь здається, що у більшості своїй вони дуже схожі, адже людство має єдині генетичні корені. Ми розуміємо, що краще жити в любові, ніж у постійних сварках, краще цінувати працю інших людей, інакше і тобі не солодко буде, краще бути милосердним, аніж жорстоким, щоб мати право називатися Людиною. Так, ми — Люди, отже, повинні відчувати відповідальність за свої вчинки. Цьому нас вчили наші предки, це намагається нам нагадати і поет Борис Олійник.

З дитинства нас оберігає ніжна любов наших матерів. Неможливо забути про працьовитість, душевність рідної неньки. Мати — як сонце: зігріте її теплом і старанням, все дозріває, обдаровує людину достатком. Вона вчить нас любити своїх рідних, поважати працю інших людей, жити по правді. Вона — уособлення того прадавнього світу, який ми знаємо лише зі старих книжок, тому що в її пам’яті навічно залишилися жити спогади про криваві походи і про мирні часи. Мати поважає народні уявлення про життєві цінності і вчить своїй дітей дотримуватися цих неписаних правил. Навіть коли вона іде «за межу», вона залишає дітям свою безмежну любов, свої думки і народні принципи, які давно вже стали з нею одним цілим:

— Я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
і срібло на травах,
і золото на колосках.
Це «золото» перетворюється на хліб з хрусткою скоринкою — нашу гордість, плід нашої праці. Нашим предкам ніколи б навіть і не приснилося, що хліб можна використовувати замість м’яча, яким забивають голи у футболі. Для них він — священний, бо заради нього колись ламалися долі багатьох людей, відбувалися злочини. Ліричний герой Бориса Олійника наголошує:

Ми всі із хліба виростали, сину,
Із праці себто — чуда із чудес, —
Вона ж і народила в нас людину,
Піднявши з чотирьох до піднебесь.
Так, праця для наших предків була найважливіша у житті. І це не дивно, адже завдяки їй вони мали змогу жити, їсти, будувати хати, народжувати дітей. Якщо ти працьовитий, значить для тебе відкриті двері усіх сусідів. Ледарі та нездари ніколи не шанувались нашими предками. Жодна мати не видала б заміж свою дочку за парубка-ледаря, і навпаки, жодна свекруха не хотіла б мати в себе невістку-білоручку. Існував навіть певний зв’язок між двома поняттями: якщо ти працьовитий, значить чесний. На диво, це завжди виявлялося справедливим. Стає цікаво, як нашим предкам вдавалося підмітити цей взаємозв’язок і знайти його причини. Напевно, на той час це було скоріше правилом, аніж винятком. Не те що зараз, на превеликий жаль.

Є ще у нас люди, подібні до «сусіда-завидюха» з поеми «Крило». Для них найголовніше — напхати добра у власні комори, та так, щоб аж стріха розходилася навпіл. Їхні душі закриті від людяності, від милосердя, мов їхні ж сади, «задушені глухим парканом». Їм байдуже до дружби, здається, вони навіть не розуміють, що то таке, адже жодного разу в житті не довелося їм через їхні відлюдькуватість та лиходійство відчути дружніх обіймів. Такі люди не мають права називатися Людьми. Вони навіть піднімають руку на птаха і, не задумуючись, лишають його життя. Суддя виносить вирок:

…і статті у кодексі немає,
За котрою судили б ми тебе.
Ти ж найсвятіше — небо, — дядьку, вбив,
А це вже вище від людського суду.
Життєві цінності складаються багатьма поколіннями людей. Вони ніде не записані. Вони передаються, на мій погляд, на якомусь генетичному рівні, непідвладному нашому розуму. І не треба намагатися їх забути — вони кричатимуть із твоєї душі материнськими благаннями, старовинними піснями; вони докорятимуть тобі духмяною скоринкою на хлібі; вони лякатимуть тебе курликанням журавлів у небі. А ще вони озиватимуться до тебе рядками з поезій Бориса Олійника.