Над чим змушує задуматися оповідання В. М. Шукшина «Образа»?

Люди, що з нами відбувається?

Потрібно людиною бути…

В. Шукшин

У оповіданні Василя Макаровича Шукшина «Образа» мова йде про звичайний життєвий випадок, свідком або учасником якого може виявитися кожний із нас у будь-яку хвилину: у транспорті, у магазині, у будь-якій установі. Це, на жаль, стало повсякденною реальністю. Мова йде про… хамство, звичайне хамство.

Сашку Єрмолаєву нагрубіянила продавщиця, її підтримала черга. І все це на очах маленької доньки, яка не може зрозуміти, що трапилося, але серцем відчуває, що ці тітки і дядьки «погані», вони скривдили її тата. І Сашку соромно перед дочкою за цих людей.

Що зробити?

Може, промовчати, повернутися і піти? Як говориться, лобом стіну не проб’єш, тільки гулі собі наб’єш. А цих людей, грубіянку-продавщицю, і людей із черги, які підтримали її, особливо Плаща-Чукалова, словом не переконаєш.

Адже далеко не кожна людина зможе хоча б зовні спокійно перенести образу. Просто не зможе.

Тоді, можливо, простіше на нахабство відповісти нахабством, відвести душу і відразу забути про те, що трапилося? Як говорять у народі, коли не вистачає слів, допомагають вирази.

Але не кожна людина може опуститися до грубості і хамства. За своїм складом він не може цього.

Однак є ще один аргумент — сила, до якого і вирішив звернутися Сашко Єрмолаєв. У даному випадку цей аргумент — молоток. І тільки щасливий випадок, тільки втручання дружини запобігли катастрофі, інакше могло відбутися непоправне.

У стані афекту, не розрахувавши сили, Сашко міг би убити людину… А це вже найстрашніше. Як потім жити далі, знаючи, що ти позбавив життя нехай і погану, але людину. Убити когось — це убити і велику частину своєї душі, самого себе. Це однозначно. Що може бути сутужніше і страшніше життя з постійним відчуттям своєї провини, вічними розкаяннями совісті? Про це й страшно навіть подумати.

Так як же бути? Сам автор не дає однозначної відповіді, але ніби між іншим говорить: «…Адже ми самі розплодили хамів, самі… Ніхто нам їх на парашутах не закидав…» Виходить, він залишає рішення на совісті кожного з нас.

Я особисто у подібній ситуації просто б розплакалася і довго не могла забути про те, що відбулося.

А тим часом беззаконня, сваволя і хамство усе плодяться. Ми живемо серед розлючених, агресивно настроєних, грубих людей. І грубість, до нещастя, стає мов би нормою поведінки і спілкування. Якщо тобі спокійно, доброзичливо відповіли, то ти сприймаєш це не як норму, а як рідкісний і приємний виняток.

І в цьому світі зла усе сутужніше жити кожному з нас і всім разом. Поволі ставиш те ж саме питання, що і Василь Макарович Шукшин ставив: «Люди, що з нами відбувається?»

Так, що ж з нами відбувається? До чого ми йдемо? У цьому швидкому ритмі життя, напевно, обов’язково треба знайти хвилину і пригадати істину: «Потрібно людиною бути». Бути людиною…