Мудрий старійшина тухольської громади (образ Захара Беркута з повісті І. Франка «Захар Беркут»)
Здавна мудрі правителі багато важили в управлінні державою чи громадою. Ще в давньоруському «Ізборникові 1076 року» записано такі слова для настанови тим, хто стоїть на чолі людської спільноти: «Скільки силою ти перевершив усіх, стільки й справами добрими просяяти і потрудитися повинен». Та чи завжди ті, хто мають владу над людьми, згадують ці слова? Ця проблема посідає чільне місце й у повісті Івана Франка «Захар Беркут».
Серед високих Карпатських гір загубилося невелике село Тухля. Дружною і міцною громадою жили його жителі. Очолював її найстарший із тухольців — Захар Беркут. «Мов старий дуб-велетень» стояв він серед громади, справляючи величезний вплив не тільки на своїх односельців, але й на «кільканадцять миль довкола, по руськім і угорськім боці». Окрім того, знали Захара ще й як «чудового лікаря, що лічить рани і всілякі болісті, але й не менше як чудового бесідника та порадника, котрий «як заговорить, то немов Бог тобі в серце вступає», а як порадить чи то одному чоловікові, чи цілій громаді, то хоч цілий майдан старців набери, то й ті вкупі ліпшої ради не придумають».
Дивує його відданість громаді. Захар не лише слідкує за дотриманням законів співжиття громади, але й сам суворо дотримується їх. Заради порятунку громади він ладен пожертвувати навіть найдорожчим, що у нього було, — власним сином Максимом.
А ще Захар Беркут вірний законам пращурів. Він надзвичайно близький до природи, завжди просить допомоги у неї. Перед боєм з монголами він звернувся до світила з такими словами: «Сонце, великий преясний володарю світа! Відвічний опікуне всіх добрих і чистих душею! Зглянься на нас!… Сонце, я поклоняюсь тобі, як діди наші поклонялися, і молюсь до тебе всім серцем: дай нам побідити!».
Судилося мудрецеві побачити перемогу своїх земляків над монголами, зустрітися зі своїм сином Максимом, благословити їхнє кохання з Мирославою і сказати напутнє слово громаді. Закликав Захар своїх односельців жити в «громадському порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх», попереджав про небезпеку відчуження. Та разом із тим він вірив у щасливе майбутнє, що очікує його громадян, дуже хотів його наблизити, тому й застерігав від можливих помилок.
Мене приваблює в образі Захара Беркута його патріотизм, відданість односельцям, глибокі батьківські почуття, мудрість в управлінні громадою. Саме такою, на мою. думку, має бути людина, якій судилося бути очільником громади.