Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину. (за поезією Василя Симоненка). Твір 11 клас

Така вже немилосердна доля України, що її найкращим дітям судилося несправедливо коротке життя: 47 – Шевченкові, Стусу, 42 – Лесі Українці, 38 – Грабовському… і зовсім мало – 28 – Симоненкові. Не кажучи вже про молодий талановитий цвіт мистецького українського Відродження у 20-х роках, скошений сталінськими підручними.
Символом правди художнього слова і незрадливої всеохоплюючої любові до України стала творчість Василя Симоненка.

Поет чітко визначає для себе справжні життєві цінності і утверджує їх у своїй творчості. Першою і найдорожчою цінністю для людини, наголошує поет у «Лебедях материнства», є Батьківщина. Гармонійне поєднання в цьому творі ніжності й елегійності колискової з мудрістю і духовною висотою народної філософії дало поезії таке сильне і чисте звучання, яке буває хіба що в народній пісні. Це гімн незрадливій материнській любові і синівській вірності Вітчизні. Ні крихти пропагандистського нальоту, сухого, тріскучого патріотизму. Все від серця. У кожному слові – любов. Експресія цього почуття весь час наростає: від ніжного материнського до пристрасного всеохоплюючого (аж до самозречення) почуття любові сина до своєї України. Недаремно двічі вставлені в різний контекст слова звучать категорично, як неспростовна істина: « Вибрати не можна тільки Батьківщину» – для ліричного героя – Україну.

Початок поезії елегійний. Ніжна любляча мати над колискою сина вимріює «йому щасливу долю». Тут виразно чується перегук з народними побажаннями добра, любові, щастя, щедрого врожаю, якими переповнена українська народна обрядова поезія. Палка материнська молитва злітає в темно-синє вечорове небо аж до зір – до самого Бога. Останні ж п’ять строф набувають особливого звучання. Якось ніби непомітно образ матері переростає в образ України, що теж схилилася над колискою улюбленого сина, бажає йому добра, але водночас хоче перестерегти:

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

До цього тематичного циклу належать і дві поезії, що названі однаково – «Україні». Обидві написані у формі звертання-сповіді. У першій – «Задивляюсь у твої зіниці…» – ліричний герой утверджує своє святе синівське право з матір’ю (Україною) побуть на самоті, щоб сказати найпотаємніше.

Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!

– категорично заявляє поет. І це не повинно образити нікого, бо Вітчизна в кожного своя. Таке відверте однолюбство не було в пошані в роки «торжества інтернаціоналізму», тому ні в одну з книжок, що вийшли у 80-і роки, він не потрапив, хоч за патріотичною наснагою і художньою майстерністю дорівнюється хіба що «Лебедям материнства».
Звернімо увагу лише на безпосередні звертання ліричного героя до своєї Вітчизни: «Україно! Ти для мене диво!..»; «Мамо горда і вродлива…»; «Нене!..»; «Україно! Ти – моя молитва, Ти моя розпука вікова». Який багатогранний спектр почуттів, висловлених у вірші: захоплення і любов, ніжність і святість, біль і розпука.
Короткий, із трьох строф, другий вірш «Україні» суголосний попередньому і доповнює образ сина-патріота, що гостро відчуває свій кровний зв’язок з рідною землею і готовий на самопожертву заради щастя України:

Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу!

Так сталося і з самим Василем Симоненком. Він живе в імені своєї Батьківщини.