Міф і реальність у романі Джона Апдайка «Кентавр»

Скачати повний твір

Роман Д. Апдайка «Кентавр» належить до мистецтва, яке росте із землі, і яке творить міфи.

Як переказати найдорожчий спогад? Як відновити для улюбленої дівчини свій хлоп’ячий світ? Як це зробити, якщо минуле, як і сучасне, невиразне, хитке, обриси їх розпливаються, і ледь вловима грань між тим, що було, і тим, що здається, між порядком і хаосом?

Саме такий світ у романі «Кентавр». Художник Пітер Колдуелл розмовляє зі своєю коханою, розповідає їй про себе, про дитинство, про свого батька, думає про сучасне, повертається в минуле.

Не відразу розумієш, коли відбувається дія: у 1947 році або через п’ятнадцять років, або взагалі за часів кентаврів. Можна, звичайно, спробувати переказати книгу у хронологічній послідовності, прозаїчно «витягнути» її в тому порядку, у якому відбувалися події, відібравши тільки епізоди реальні, відкинувши міфологію. Але упорядковувати роман Апдайка в такий спосіб не можна: у мистецтві від зміни місць доданків сума завжди змінюється. Світ у романі «Кентавр» — це світ, у якому вигадливо змішані вчора і сьогодні. Але книга Апдайка — не ребус, розрахований лише на витончену кмітливість і спеціальні знання. Її можна сприймати як, казку, і тоді не видасться дивним, що герой роману усе ще живе і діє після того, як ми прочитали присвячений йому некролог, що у вчителя стріляють не з традиційної рогатки, а його поранено дійсною стрілою. Багато в книзі вигадливого. А біль від поранення — справжня.

Для чого живе людина? Про це завжди запитували герої Апдайка, про це тужливо запитують представники сім’ї Колдуеллів у трьох поколіннях.

Що ж протистоїть хаосу? Тій чорній прірві, у яку неминуче потрапляє рано чи пізно і у яку тепер щохвилини може бути повалене все людство? Що захищає, що оберігає людину від хаосу, що ж дає силу жити?

Можливо, врятує релігія? Але вона не врятувала і діда-священика, який дуже тужив на смертному одрі. Його сумний досвід закрив шлях до релігії для його сина й онука.

Багато людей захищає від хаосу інша віра — віра в можливість перетворення суспільства. Але в героїв Апдайка, та й у нього самого, її немає.

Від хаосу можуть врятувати і різні види людського відчуття причетності батьківщині, місту, заводу, школі, відчуття нероз’єднаності з іншими людьми. Але герой Апдайка самотній. Не може допомогти йому і любов. Дружина вже погано чує свого чоловіка. Почуття, яке виникло було до Віри Гаммел, ближче до світу фантастичного, ніж до реальності.

Але все-таки світ і людина в романі Апдайка не потопають у хаосі. Опора Джорджа Колдуелла — доброта.

Він — дивна людина, поводиться дивно. Навіть його потворна шапочка, знайдена в ящику для утилю, яка так ненависна сину, — це ж, по суті, блазнівський ковпак, тільки що без бубонців.

За реакцією на світ, за інтонаціями мови герою вже не шістнадцять, а п’ятдесят, і все одно він анітрошки не подорослішав.

Він відчуває свою відповідальність за усіх людей. Доброта Колдуелла, проте, не винагороджується. Герой приречений, тому що він безпомічний, добрий і жалюгідний.

Його доброта не дістається сину в спадщину. Пітер і не прагне наслідувати батька. Він з іншого тіста. Він по-іншому протистоїть хаосу. З дитинства він сприймає світ у зримих обрисах, у фарбах. Стає художником. Запам’ятати на полотнині миті, які зникають, утримати цей свій світ… Адже більше ніхто, жодна, людина на землі так не побачить, не зобразить маленьку ферму біля містечка Олінджер у штаті Пенсільванія. І тоді малюсінький цей світ теж кане в Лету слідом за іншими незліченними світами.

Але письменник Апдайк зовсім не підпорядковується природі. Він її перетворює, він своєю владою творить свій світ.

Міфологія — за всіма знижуваними подробицями про життя богів — усе ж зберігає в романі значення норми, зразка, гармонії.

Прагнення до гармонії, до естетичного порядку в Апдайка глибоко суперечливе: він хоче дати зліпок тієї частини хаосу, у якій і живуть його герої. Тобто неминуче впустити хаос на свої сторінки.

Але водночас і приборкати його, утримати те, що зникає, дивне, вигадливе.

Якщо цілком довіритися письменнику, його реальність і фантазія постають в найбільш стрункому, єдиному у своєму роді сполученні.

Вже в першій главі зрозуміло, як поєднуються різні плани в Апдайка. Вчителя поранено стрілою. Йому болісно, а клас сміється. Сміх огидний, він переходить «у верескливий гавкіт». У самого вчителя видіння одне страшніше за інше: то йому здається, що він — величезний птах, то, що його мозок — шматок м’яса, яке він рятує від хижих зубів. Він біжить з класу, зачиняючи двері, «під звіриний урочистий рев».

Настільки ж осуружне повернення до класу. Колдуелл боїться. І недаремно. Тому що в клас прийшов директор школи Зиммерман. Він одночасно і Зевс- громовержець. Стріла Колдуелла — громовідвід.

Клас поводиться підло, підігрує директору, а Колдуелл дозволяє знущатися із себе.

З великими труднощами вчитель змушує себе продовжити урок. Він робить це захоплено, талановито, але його ніхто не слухає. І герою мимоволі здається, що учитель він поганий, і життя прожите марно. Ось та реальність, що підводиться за фантасмагорією думок, відчуттів, вчинків у першій сцені роману.

Поранений Колдуелл біжить із класу, із школи в гараж Гаммела, де йому виймають стрілу.

Навколо ще реалії міста Олінджера — школа, трамвай, склад, ящик з-під кока-коли. .. Але ці реалії уже витискуються міфологічними, Колдуелл уже цокає копитами, при розмові про сучасних дітей він згадує своїх учнів — Ахілла, Геракла, Ясона, гараж схожий на печеру, а коли він іде, услід йому гогочуть циклопи.

Усе це нагадує якийсь хаос. Проте і хаосу, і страху все-таки протистоїть людина. От як скаже про це вчитель, закінчуючи важкий урок: «Хвилину тому, із відточеним кременем, із тліючим трутом, із смакуванням смерті з’явилася нова тварина з трагічною долею, тварина…» — задзвенів дзвоник, по коридорах величезного будинку прокотився гуркіт; нудота захлеснула Колдуелла, але він оволодів собою…

Переходи з одного художнього світу в інший в Апдайка не завжди плавні, часом вони запаморочливі: знижується літак, земля. Тоді збивається настроювання на одну хвилю, і усе мертвішає, оголюється конструкція, за блискучою сценою проглядають пильні задники декорацій. Автор сам це відчуває, адже Пітер недарма говорить: «Останню грань мені не подолати».

 

Скачати повний твір
Життєстверджуюча сила роману «Сто років самотності» (за твором Габріеля Гарсіа Маркеса «Сто років самотності»)
«Якщо тобі дадуть лінійований папір, пиши упоперек» (за романом Рея Бредбері «451° по Фаренгейту»)

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *