Ми і природа. Твір 11 клас
Я – дитина природи. Я – її часточка. Без мене не було б закінченого родового циклу… Осінь надихає на роздуми. Падолист заволікає нашу уяву і зачаровує. Кожний із нас пам’ятає як із задоволенням можна прогулятися осіннім лісом, занурюючись по коліна у сухе золотисте листя. Йдеш і шурхочеш… О, яке приємне почуття! Хай вже перші заморозки й лякають, але скільки приємних хвилин можна вихопити у природи!
За поспіхом і буденною суєтою ми не відчуваємо найважливішого – душі природи, яка дала нам шанс на існування. На жаль, природа дуже жорстока і не до всіх людей прихильна… Та й людина зарано призначила себе Царицею Природи, занехаяла природні дари: забруднила річки, озера, землю, флору і фауну.. За це й розплачуємося.
Завжди від батьків і по телебаченню тільки й чуємо: ми покорюємо природу, ставимо на коліна надра земні, перемагаємо стихію, боремося з природними катаклізмами. А кому це треба? Невже не можна придумати такі технології обробки надр, які не руйнували б їх, а робили корисними? Невже не можна тактовно навчитися ставитися до Природи? Поважати її примхи та побажання.
Цариця-людина опанувала наукові знання й полетіла у Космос. І що з цього вийшло? Дірки, які наробили супутники та космічні кораблі, «сифонять» так, що ще не одне покоління буде «кахикати» від невиліковних хвороб.
Та що далеко ходити, спускаємося на землю та розуміємо, як знущаємося над рідною природою щодня, починаючи від елементарного знищення травички, дерев. Людині не вистачає асфальтового простору – незручно каблучками по землі стукотіти. Від чобіт відійшли, а розуму не набули, на жаль…
Пригадаймо таких творців як Довженко, Гончар. Як вони ставали на захист природи у своїх творах «Зачарована Десна», «Поема про море» (Довженко), «Собор», «Тронка», «Твоя зоря» (Гончар). Не дарма ж цим авторам забороняли піднімати питання руйнування болота, питання створення штучних озер, морів. Не дозволялося «перезагострювати» проблеми будівництва морів та винищення плавнів. Як каже металург Ізот Лобода, «свистуни, а не енергетики! Дай їм волю – все потрощать», бо ж ось і «на Каховському… пів-України пустили на дно.. Гниллю цвіте на всю Україну смердить!»
Спробуємо замислитися: чи хотіли люди покидати рідні місця та їхати край за очі, щоб в їхніх оселях згодом риби плавали? Думаю, що ні! Але хтось придумав план, захистив дисертацію, докторську, домігся впровадження цього плану у життя і все – машину запущено, будівництво розпочато – і нехай там сотні якихось людей постраждають, нехай через 50 років все навколо зруйнується, але сьогодні такий «митець» стане Царем природи. Нічого так – гордо звучить! Але якою ціною!? Чи варто так боротися за портфель? Чи варто так ставитися до природи, яка нас по суті створила, дала нам шанс на існування, нас годує, нас терпить?
Замислюємося далі – кожному з нас потрібне житло, робота. І знову йдемо куди – до природи, звичайно. Забираємо її дари – пісок, каміння. Будуємо, створюємо, а згодом плачемо, то будинок чомусь «поїхав», а то й просто пішов під землю, – і знову смерті, страждання, сльози… А чому? Може знову природа хоче заставити нас замислитися над тим як слід використовувати її багатства, та чи слід все вичерпувати дощенту, може в одному місці не варто все забирати, а пустоту чимось заповнити?
Набудували заводів, фабрик. А чи подумали зробити їх небезпечними? Найчастіше – ні! Добре, що з’явилися екологи, партії зелених, та чи не запізно? Чи почує хто їхній крик порятунку? Адже, треба план виконувати, гроші заробляти, зарплати платити.
Таке замкнуте коло не дає можливості чемно ставитися до найсокровеннішого – до природи, тому закликаю кожного: давайте хоч трошечки будемо її оберігати. І почнемо з місцевості, де ми мешкаємо: насадимо дерев, квітів, оточимо турботою тварин і спробуємо надолужити втрачене.