ЛЮДСЬКА ДОЛЯ ТА ЛЮБОВ ДО РІДНОЇ ЗЕМЛІ У ТВОРЧОСТІ А. МАЛИШКА

Поетичний голос А. Малишка (1912—1970) — це голос народу, голос життя, він є одним із справжніх спадкоємців Великого Кобзаря. Народився Малишко в сім’ї хлібороба на Київщині, в Обухові. Як згадував поет, «сім’я наша була велика — одинадцятеро дітей, та батько з матір’ю, та старенька бабуся. Землі ж батько мав біля двох десятин — всіх не прогодуєш». І ще один спомин: «Той незабутній вогник отчого дому, де вперше почув я думи Великого Кобзаря, материнська пісня, ласкава і сувора, напоїли і вигодували мене, дали мені душевний гарт і радість на все життя».

Про роки дитинства поета Дмитро Павличко у передмові до збірки його творів писав: «Дніпро і задніпровська далина, над якою не міг не літати він малим на своїх уявних крилах, дали йому відчуття широчіні, яке переросло в його власну душевну рису. Напівгірські краєвиди Обухівщини, що обриваються трипільськими кручами і різко переходять у безмежну рівнину Лівобережжя, повинні були викликати в чутливій душі малого Андрія враження контрасту, яке пізніше, ніби якась внутрішня закономірність Малишкової поезії, відбиватиметься на сміливому сполученні в ній антагоністичних метафор». Від «малої» Батьківщини до «великої» — один крок:

Україно моя, мені в світі нічого

не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність

твою берегти.

Подальше життя Малишка пов’язане з містом на Дніпрі — древнім Києвом. Учився в Київській медичній школі. Але, зрозумівши, що лікарем йому не бути, вступив до Київського інституту народної освіти, який закінчив у 1932 р. Потім учителював на Житомирщині, служив в армії. А з 1936 р. присвятив себе літературній праці. У цьому ж році вийшла перша збірка Малишка «Батьківщина», а вже в 1940 р. — восьма. На ранніх віршах поета позначився вплив творчості В. Маяковського, згодом — П. Тичини.

А. Малишко у цей час створив декілька своєрідних поетичних портретів — «Учитель», «Лісник», «Урожай». Його герої — прості і скромні люди, патріоти і гуманісти, невтомні трударі. Такий Трохим Іванович у вірші «Учитель» (1938). Він вклав усю душу у свою благородну справу, учив дітей людяності і доброті. Тому вони допомагають учителю і завжди будуть згадувати його:

Осіннім дням ішла зима на зміну.

Морози кріпшали несамовито,

І ми несли до школи по поліну —

Учителю кімнатку протопити.

Трохим Іванович, над нашою рікою

Я все скажу і серце заспокою.

Людським ідеалом і авторитетом, найдорожчою жінкою для Малишка була мати, Ївга Остапівна (по-вуличному Базилиха). Вона пам’ятала безліч народних пісень і співала їх по-своєму, добре знала і любила твори Т. Шевченка. В автобіографії поет згадував: «…співала мати про ту журавку, що залишилася з малими дітьми, і про вдовину ниву, незасіяну, незорану, і про чаєчку-небогу «при битій дорозі», про зелений явір, що в воду нахилився, — і в цьому широкому світі пісень і дум, в картинах народного життя, героїчних і печальних, як сльоза, гарячих і буйних, як огонь пастушого багаття, — билось, оживало, щеміло і тішилося моє маленьке дитяче серце»:

Бувало, мати, Ївга Базилиха —

До неї й досі спогадом лечу, —

В зимовий вечір заспіває стиха

І доведе малого до плачу.

………………………………..

Як синя птиця. Мати моя, мати.

Стара голубко в сяйві сивини…

Пройшло тих літ не мало, не багато.

І де вони, малі твої сини?

………………………………..

Подвір’я тихе і дідівську хату.

Казок дніпрових золоті мости.

Тебе, маленьку, рідну, сивувату.

Дано навіки в серці пронести.

Дослідники вважають, що образ матері улюблений і водночас, можливо, найкращий у творчості поета, до нього він повертався все життя.

Поезія «Дядько мій, Микита-чорнокнижник…» (1938) присвячена родичу поета, котрий був для нього взірцем народної мудрості й кмітливості Дядько Микита черпав мудрість із книг, у спілкуванні зі старими, І можна тільки дивуватись, чому він, проживши важке життя, не втратив бажання говорити про ніжність:

Дядько мій, Микита-чорнокнижник,

Швець і мрійних, славний чоловік.

Все життя розповідав про ніжність,

Хоч її не бачив цілий вік

……………………………….

Старості вчуваючи негоду.

Все, що мріяв, все, що в серні мав,

З нашого обухівського роду

Ти мене хоч піснею підняв!

Вдячність до рідних і близьких людей за їх любов, красу, простоту — важливий мотив творчості поета. І коли він звертається до рідної землі, свого дому, за цими картинами знову ж таки вимальовується образ справжнього патріота. Любов’ю до отчого краю пронизаний вірш «Бусел». Образ птаха стає у вірші багатозначним символом. Його поетичний зміст розкривається в останніх рядках вірша:

Чи. може, за те, що у час негожий

Летить у гніздо, забуваючи втому?

Не смійтесь, я теж на бусела схожий

Такою ж любов’ю до отчого дому.

Рідні краєвиди, любов до дівчини, молодість — все це стає красивим, хвилюючим, запам’ятовується, коли пише про це справжній художник:

Наснилось: небеса й долини

Горять багрянцем весняним

І ключ у небі лине й лине.

Як сон, як молодість, як дим.

І гнуться дві сестри-берези

До обважнілої води,

Де громовиць широкі леза

Лишили огненні сліди.

Але мені шепнули ріки.

Що йде вона роздоллям нив,

Чиє ім’я узяв навіки.

З ним ріс, і мріяв, і любив.

Ії проводять рідні доли.

Родючі зливи й гомін трав,

Моє дівча смаглявочоле.

Мою голубку. Я не спав

І посміхнувсь, можливо, гірко

Серед нічної темноти.

Так погасає в небі зірка.

Як ти пройшла, як зникла ти.

1941 р, Малишко разом із письменниками-добровольцями пішов на фронт. Уже в книзі «Жайворонки» (1940) з’явилося передчуття важких воєнних випробувань, тієї загрози, яку ніс Європі фашизм:

Одягнем шинелі, візьмемо з собою

Пайок-одноденок, зупинимось де?

І десь за тропою за голубою

Дитинство і юність пилком припаде.

Усі чотири роки війни Малишко служив військовим кореспондентом, писав нариси і публіцистичні статті. Водночас виходили друком збірки віршів: «До бою вставайте» (1941), «Україно моя!» (виходила двічі 1942 р.), «Понад пожари» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946, яка об’єднала твори поета, написані у 1943—1945 рр.). В основі віршів Малишка — справжні факти фронтового життя, розповіді про бійців і командирів. Найбільш популярним став цикл «Україно моя!». Ліричний герой циклу не приховує своїх страждань, свого болю за рідну землю. П’ять поезій циклу пов’язані між собою настроєм, який охоплює патріота, змушеного тимчасово залишити батьківський край. І все ж герой не піддається відчаю, почуттю безвиході. Час розплати із загарбниками — не за горами:

Я в Дніпра запитаю:

— Скажи мені, сивий Славуто,

Ти, забомблений сталлю, свинцевого звідав дощу?

І Дніпро заревів:

— Мною кривду стару не забуто,

А нової наруги я вічно катам не прощу!

Та й запінився дужий, і час пригадавши Батиїв.

І німецьких зажер в вісімнадцятім літі, в бою.

— Здрастуй, Києве любий! — І каже, всміхнувшися,

Київ:

— Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн, стою.

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

Герой Малишка навіть у боях не втрачає любові до рідних, коханої, дружини. Саме це і надає йому сили, віри у майбутню зустріч. Дослідники підкреслюють, шо «світла радість надії — лейтмотив багатьох ліричних поезій Андрія Малишка». Справжнім гімном коханню, яке є найбільшим щастям для воїна, став вірш «Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу…»:

Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу,

В снах узаконив, пізнав з поцілунку,

Кликну: прийди! — і прийдеш неминуче.

Крикну: рятуй! — і воскресну в рятунку.

Що в твоїм імені є чарівниче:

Трунок, чи хміль, чи веселкова зваба?

Зірка твоє освітила обличчя

І потемніла — світить не змогла-бо.

Як ти співала в нашій частині.

Очі ясніли, як сині роси,

Знявши пілотку і шинельчину.

Рідна, далека, золотокоса!

Віють вітри перехресні й зустрічні,

Де ми любились, — до саду й до хати.

С своя радість на віки вічні

В тім, щоб надіятись і виглядати.

Головними персонажами віршів у повоєнні роки залишаються прості люди, які вистояли у найтяжчих випробуваннях, не втратили гідності і готові відстоювати правду й далі. Поет пише про єднання з навколишнім світом, з друзями-однодумцями.

У цитованій вище передмові Д. Павличко наголошує: «Малишко вдумується в так звані вічні поняття і особливо часто прагне розкрити суть правди:

Не досить слова, спраги й джерела.

Не досить сонця у світанок сірий.

Є свій масштаб у кожного крила,

А правді ж як шукать кути і міри?

Правду і кривду, працю і науку, пісню і дружбу, вогонь і віру, розлуку і тривогу, мету і розчарування, любов і смерть, мужність і ласку і ще багато подібних категорій Малишко подає не позачасово, а в контексті з своїми переживаннями… І хоч він знає, що

Не підбереш одного тону.

Одної фарби у житті —

Молитві, бою і прокльону.

Нещадності і доброті, —

стверджує: «А правда лиш одна…».

Останні збірки Малишка виповнені жагою пізнання. Кожен вірш тут — відкриття малої або великої правди. Поети знають, що найважче — це висловити правду. Не тому, що не хочеш або боїшся, а тому, що просто-на-просто важко сказати. Знає це і Малишко:

Ритиму землю,

ритиму гору,

камінь світитиму, наче зворінь.

А докопаюсь, у чому сутність,

у чому правда

і в чому корінь.

У даному разі його цікавить правда людського щастя:

Може, воно у клітинах болю,

Може, у зустрічі з добрим другом?

Може, в двобою з самим собою.

Може, в зорі над вечірнім лугом?

…………………………………….

Ніби сяйнуло і стало поруч.

Дихання чую я невмируще,

А люди кажуть, а люди радять: —

Шукай-но глибше!

Шукай-но дужче!»

Малишко залишився ніжним ліриком у тих 17 поемах, які він написав. Але, мабуть, найбільше ця особливість його таланту знайшла вираження у чарівних піснях, створених разом із Платоном Майбородою. «Рідна мати моя» («Пісня про рушник»), «Ранки солов’їні», «Стежина», «Білі каштани», «Ми підем, де трави похилі…» — це дійсно народні пісні, що зажили великої популярності. Він працював із композиторами О. Білашем, Л. Ревуцьким, П. Козицьким, М. Вериківським, Г. Майбородою, А. Штогаренком, С. Козаком. Пісенність поезії Малишка стала ще однією характерною рисою його творчості і свідчила про прекрасне відчуття української мови, знання фольклору. Народнопісенна основа віршів Малишка особливо відчувається в «Пісні про рушник» (1959), у якій він звертається до образу матері. Монолог сина проникнутий любов’ю до неї, вдячністю за її турботу і ласку. Вишитий рушник, що дарувала мати за традицією на дорогу, символізує її благословення. У відповідь син знаходить прості і водночас щирі слова подяки:

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Близькість до фольклору поезій Малишка виявляється в розмовній інтонації, у використанні повторів: хлопці-молодці, стежки-доріжки, рута-м’ята, хліб-сіль, Україна-мати. Все це позначилося на мелодійності віршів, багато з яких ще чекають на увагу композиторів.

Малишко — майстер баладного жанру. У своїх баладах, невеликих віршованих творах із напруженим, динамічним сюжетом, поет оспівував ратний подвиг воїнів, велику любов, розбиту страхіттями війни. Справжнім шедевром з погляду композиції, сюжетного викладу і образного наповнення є балада «Любов» (книжка «Серпень душі моєї», 1970):

— Пригадай мене, Іваночку!

— Пригадаю.

— Пригадай мене, Оксаночко!

— Пригадаю.

А за війною, за чорним пилом.

Травою, полем і небосхилом.

Як давнє марево рятівниче.

Далекий голос бринить і кличе:

«Вже не болить мені давня рана,

Я хочу бачить тебе, кохана.

Збери моє тіло посеред бою.

Я нашу вірність прикрив собою;

Склади мої очі по крапелині,

По тих осколочках, що в долині;

Руки — по кореню не в пожарі,

Голос — по птицях у білій хмарі…»

. Голос той кличе, вніч воскресає.

Вона ж — четверте дитя колисае.

І нащо їй руки, морозом скуті.

Нащо ті очі, в літах забуті?

Згадує Микола Базилевський: «Увечері 8 чи 9-го січня 1965 року зателефонував мені відомий літературо – і мистецтвознавець Андрій Трипільський, який з Малишком був у давній дружбі, і попросив зараз же завітати до нього. Прийде Андрій Самійлович і хоче прочитати нам текст своєї майбутньої промови на похороні Володимира Сосюри наступного дня. Я одразу ж пішов. Малишко був збуджений, знервований і навіть гнівний — так гостро сприйняв він несподівану кончину великого поета.

— Ніжний, щирий, з любов’ю в серці, з муками в душі, з правдою на устах, він ніколи не грав у дволикого Януса, а все виносив на людський суд, щоб стати перед власним народом таким, як є, твердо і жорстоко офіруючи собою, — говорив тоді увечері про Сосюру Андрій Малишко…

Коли ж трохи заспокоївся Андрій Самійлович, він вийняв з кишені аркуш паперу і почав вголос читати.

‘ — Склав свої крила соловейко нашої поезії, кароокий син України Володимир Сосюра. Віддзвеніли його червоні зими, відпадали його сині зорі, змовкли уста, які так невтомно славили кохання, красу, ніжність…

Над твоєю труною у цей холодний зимовий день ми клянемося, що будемо любити свою мову, свій хороший народ, свої звичаї так, як заповів ти у своєму вірші «Любіть Україну»:

Любіть Україну, у сні й наяву.

Вишневу свою Україну,

Красу її, вічно живу і нову,

І мову її солов’їну».

Певною мірою сказане можна віднести і до самого Малишка, до його поезії, життя, несподівано короткого. Олесь Гончар сказав, що він — «один з найяскравіших наших національних поетів…. Людина полум’яного темпераменту, творчого шаленства, він згорів дочасно, упав на півшляху, полишивши нам золоті розсипи своїх поезій, невянучу красу своїх пісень… Вогнистий син України, улюбленець народу.. співець життя, молодості, любові — такий він для нас, незабутній Андрій Малишко».

У збірці «Ярославна» (1946) є вірш, показовий для всієї творчості митця:

Ці ночі будем довго пам’ятати:

Із гільзи — світло, місяця пором.

Коли згадались і Шевченко, й мати,

І сині гори за старим Дніпром.

О земле рідна, б’ю чолом тобі

На жилах трьох доріг, де верби голубі.

Покриті пилом, дишуть, як людина.

Де нас веде війни сувора днина,

Твердих, як сталь, не схилених в журбі.

І через рани пізнаєш любов

До цих доріг, до спалених дібров,

До кущика гіркої чорном’яти,

Де нам згадались і Шевченко, й мати,

І сині гори за старим Дніпром.

КОНКРЕТНО-ІСТОРИЧНЕ ТА ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКЕ В ОБРАЗІ МАРІЇ (ЗА РОМАНОМ У. САМЧУКА «МАРІЯ»)
ГУМАНІСТИЧНИЙ ПАФОС РОМАНУ О. ГОНЧАРА «ПРАПОРОНОСЦІ»

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *