Любов і туга за Україною в ліриці Т. Г. Шевченка. 9 клас

Різні є дороги до величі, різні є зв’язки з батьківщиною. Українцям протягом багатьох років — де там років, століть! — щоб вийти в люди, треба було зректися національної сутності. Навіть українські прізвища змінювали новонароджені пани та багатії — був Береза — став Березовський, був Бетько — став Бетьков. Забита, покраяна на шматки сильнішими державами, що могла дати Україна своїм синам? Тільки казкову природу, тільки щедру землю, тільки співучу мову, що виспівувала біль, та кохання, та гумор. І так легко іноді було відмовитися від цього, як у столицях відмовляються від знайомств із сільськими сусідами. Навіть М. В. Гоголь, що починав з українських по колориту творів, потім писав: «Нужно писать и говорить по-русски…». Але Тарас Шевченко, що його ота розга била і «вчила» солдатчиною, Кос-Аралом, жебрацтвом та палками, став у чергу українських синів, що не зреклися своєї неньки, убогої та безталанної.

Де б не був Шевченко, у неволі казематів чи в блискучому Петербурзі — Україна, її пейзажі, її люди з’являлися йому:

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть…
Душа поета вболіває за народ, за оту красу й гідність, що страждає й занепадає. І навіть якщо йому не доведеться ніколи повернутися додому, доля батьківщини ніколи не буде йому байдужа:

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені!
Туга за Україною, стурбованість за її історичну долю, її майбутнє зливаються з ніжною любов’ю до найменших подробиць знайомого з дитинства побуту:

А я дивлюся… і серцем лину,
В темний садочок на Україну,
Лину я, лину, думу гадаю,
І ніби серце одпочиває…
Скорбота дає різні плоди. Не приведи доле додати оту останню краплину до моря народного терпіння. Кров’ю поллється та вода, що збиралася із сліз і поту. І не дає поет надії на милість ворогам, немає в його серці християнського прощення:

Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу — отоді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого бога.
Молитися… а до того
Я не знаю бога.
Не може вилитися з уст молитви, коли бачить Шевченко, як у рідному краї

…чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені…
Жахливо стає: а якби міг поет зазирнути у майбутнє, у страшний голодомор тридцятих років «щасливого» XX століття? Удруге розірвалося б його щире серце!

Російський історик казав, що в кожного народу є своя Біблія. Священною книгою України став шевченківський «Кобзар». Роки минають, але пережив усі завоювання «Садок вишневий коло хати». І сучасний поет пише про дивовижне перевтілення:

Антонич був хрущем і жив
колись на вишнях,
На вишнях тих, що їх
оспівував Шевченко.
Це зветься славою і пам’яттю, а народжують їх лише любов до батьківщини та біль, лише зв’язок з рідною мовою, де б не жив і не творив поет.