Любов і туга за Україною в ліриці Т. Г. Шевченка

Різні є дороги до величі, різні є зв’язки з батьківщиною. Українцям протягом багатьох років — де там років, століть! — щоб вийти в люди, треба було зректися національної сутності. Навіть українські прізвища змінювали новонароджені пани та багатії — був Береза — став Березовський, був Бетько — став Бетьков. Забита, покраяна на шматки сильнішими державами, що могла дати Україна своїм синам? Тільки казкову природу, тільки щедру землю, тільки співучу мову, що виспівувала біль, та кохання, та гумор. І так легко іноді було відмовитися від цього, як у столицях відмовляються від знайомств із сільськими сусідами. Навіть М. В. Гоголь, що починав з українських по колориту творів, потім писав: «Нужно писать и говорить по-русски…» Але Тарас Шевченко, що його ота розгабила і «вчила» солдатчиною, Кос-Аралом, жебрацтвом та палками, став у чергу українських синів, що не зреклися своєї неньки, убогої та безталанної.

Де б не був Шевченко, у неволі казематів чи в блискучому Петербурзі — Україна, її пейзажі, її люди з’являлися йому:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть…

Душа поета вболіває за народ, за оту красу й гідність, що страждає й занепадає. І навіть якщо йому не доведеться ніколи повернутися додому, доля батьківщини ніколи не буде йому байдужа:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені…

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені!

Туга за Україною, стурбованість за її історичну долю, її майбутнє зливаються з ніжною любов’ю до найменших подробиць знайомого з дитинства побуту:

А я дивлюся… і серцем лину,

В темний садочок на Україну,

Лину я, лину, думу гадаю,

І ніби серце одпочиває…

Скорбота дає різні плоди. Не приведи доле додати оту останню краплину до моря народного терпіння. Кров’ю поллється та вода, що збиралася із сліз і поту. І не дає поет надії на милість ворогам, немає в його серці християнського прощення:

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу — отоді я

І лани, і гори —

Все покину і полину

До самого Бога.

Молитися… а до того

Я не знаю Бога.

Не може вилитися з уст молитви, коли бачить Шевченко, як у рідному краї

…чорніше чорної землі

Блукають люди; повсихали

Сади зелені…

Жахливо стає: а якби міг поет зазирнути у майбутнє, у страшний голодомор тридцятих років «щасливого» XX століття? Удруге розірвалося б його щире серце!

Російський історик казав, що в кожного народу є своя Біблія. Священною книгою України став шевченківський «Кобзар». Роки минають, але пережив усі завоювання «Садок вишневий коло хати». І сучасний поет пише про дивовижне перевтілення:

Антонич був хрущем і жив

колись на вишнях,

На вишнях тих, що їх

оспівував Шевченко.

Це зветься славою і пам’яттю, а народжують їх лише любов до батьківщини та біль, лише зв’язок з рідною мовою, де б не жив і не творив поет.

Мрії поета про щасливе майбутнє рідного краю (за поезією «Ісаія. Глава 35»)
Пісенні корені поезії Т. Г. Шевченка

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *