Ліричний монолог про Україну (За поезіями А. Малишка). Твір 11 клас
Андрій Самійлович Малишко був одним з тих літераторів, які разом з нашим народом долали складні шляхи XX століття. Він учителював, працював у «Літературній газеті», у роки Великої Вітчизняної війни був військовим кореспондентом. Після війни Андрій Самійлович працював у журналі «Дніпро». Здається, звичайний шлях радянського літератора. Але Малишко ні в якому разі не був тим, хто проміняв свій народ на пільги, даровані партійним квитком. І вірші поета переконливо доводять це.
У вірші «Хмарина в небі голубім…» Малишко звернувся до теми співця – пророка й учителя. Мова тут іде про Великого Кобзаря. Хмара пролітає над Україною, і лежить її шлях на схід, туди, де «над Каспієм горбатим» минали роки Шевченкового заслання. Що може бути піднесенішим, ніж діалог двох поетів? Малишко лише сподівається на такий діалог. Хмара принесе в далекі краї справжні дощі, які впадуть саме туди, де ступав наш геніальний Кобзар:
Тут шлях лежав і мліла спека.
Тут він за всіх переболів.
Доля Кобзаря, немов у дзеркалі, відбила долю всього народу. І пам’ять про Шевченкову славу робить нас тими, ким повинні бути – українським народом.
У вірші «Палають вогні при дорозі…» поетична уява Андрія Малишка оживляє події давніх часів – набіг татар на Україну. Вороги ділять награбоване:
Бери собі матір із дітьми,
Отару овець і волів.
Віддай мені шаблю-дамаску,
Як сам ватажок повелів.
Біль і гнів відчувається в цьому вірші. Малишко дуже стисло і яскраво подає картину набігу, кожна деталь тут працює на створення образу. «Палають вогні при дорозі…» ще раз доводить нам близкість поета до народу, адже будова й поетичні особливості вірша нагадують народні пісні та балади. Недовго торжествують розбійники. Козаки під проводом Петра Сагайдачного сповна відплачують за смерть і ганьбу, за сльози матерів та дітей:
І шаблі скреснули і впали,
І порох покрив сіножать.
Татарські порубані кості
Під сонцем палючим лежать.
Андрій Малишко розумів велич людини праці, красу хліборобського труда, святість родової пам’яті. Ось кілька прикладів.
«Лист до гречки» – це звертання селянського сина до рідної природи. Звичайне, те, що ми звикли бачити щодня, насправді зовсім не є звичайним: зростання врожаю є подією вселенського масштабу. І поет захоплений красою й величчю «гречаної доброти». Малишко називає цей злак дочкою гречкосіїв. Мотори комбайнів урізаються в майбутнє. Вічний кругообіг продовжується. Людина збирає врожай.
«Правда» – більш складний вірш. Тут автор розмірковує про витоки людської мудрості й шляхи її досягнення. Материн заповіт проголошує, що мудрість має власні закони. Мудрість нерозривно пов’язана з правдою:
А правда лише одна – вона колюча,
Гірка й жорстока. І завжди в біді.
Людина повинна боронити правду, не жаліючи себе:
Упавши, встань,
І знов іди, і знов шукай її.
Правда може бути жорстокою, а мудрість – важкою. Але людина повинна намагатися досягти мудрості, аби було кому зберігати правду у світі.
«Пісня про рушник». Доля благословила цей чудовий ліричний вірш, йому судилося стати улюбленою піснею українців. Мабуть, кожен пам’ятає хоч декілька рядків з «Пісні про рушник»:
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Мати особливо вшанована в Україні: це символ душевної щедрості, величі, безмежної відданості. Хто як не мати подарує людині щастя й добру долю? Рушник – це символ, який походить з народнопісенної традиції. Усе тепло свого великого серця поет укладає в рядки цієї поезії. Художні деталі «Пісні про рушник» підібрані дуже досконало: «незрадлива материнська ласкава усмішка», «засмучені очі хороші» . Ці епітети створюють образ матері – берегині роду, тієї, хто опікується долею України.
Не судилося Малишкові побачити нашу незалежну державу. Але у віршах цього талановитого лірика є немало передчуттів. І саме вони істинні. І лише вони є пророчими, говорять правду про майбутнє України й українців.