Художнє відтворення проблем українізації в комедії «Мина Мазайло». 11 клас

У двадцяті роки XX сторіччя запроваджувалася владою більшовиків так звана «українізація», яка визвала багато суперечок і протилежних думок. Не міг залишитись осторонь цієї проблеми і справжній патріот України Микола Куліш, який і відтворив суперечності доби у своїй комедії «Мина Мазайло».

Як тепер називатися службовцю, щоб ніхто не смів сміятися з його прізвища? Можливо, Мазєнін, а може, й Мазайловський. Чи, може, взагалі піддатися на умовляння сина Мокія і залишитися Мазайло-Квачем? Або стати Зайломазом, як цього хотів дядько Тарас? Смішно читати про суперечки у родині Мазайлів. Для них зміна прізвища — це, здається, зміна їхнього світогляду, їхнього розуміння життя. Так, службовець Мазайло не хоче бути посміховиськом через своє прізвище, і це можна зрозуміти. Але ж прізвище — це не просто набір звуків; це — історія роду, до того ж роду козацького, героїчного. Мина не розуміє цього, кажучи: «Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотїла гуляти — Мазайло!». А тепер Мина мріє отримати підвищення, і щоб це скоріше сталося, наймає вчительку «правильних проізношеній».

Протистоїть усім спробам Мини позбутися дійсно українського прізвища його син Мокій. Усе було б добре, якби він, безмежно люблячи рідну мову, не занадто нею захоплювався. Як каже його сестра Рина, Мокій «уже збожеволів од своєї укрмови». Повсякчасно хлопець ходить зі словником, штудіює незрозумілі слова і хоче привчити до української мови усіх членів родини. Йому це не дуже вдається, тому що усі інші не люблять рідну мову, хочуть лише скоріше позбутися набридлого прізвища Мазайло. Щоб ще більше загострити ситуацію, драматург залучає до дії ще двох персонажів: тьотю Мотю з Курська та дядька Тараса з Києва.

Починається майже справжня війна. Суперечки все більш загострюються, вказуючи на протиріччя епохи. Українізація перетворилася на щось комічне, коли усе, що можна і що не можна, починають перероблювати, українізувати. «Схиблений» на «укрмовї» Мокій, зачарована й «українізована» ним Уляна, старий дядько Тарас, який усе порівнює з козацтвом і навіть хоче головнокомандувача України назвати головним отаманом, а солдатів охрестити козаками, — з одного боку. З іншого боку — Рина, її мати та тьотя Мотя з Курська, яка ненавидить українську мову і взагалі усе, пов’язане з Україною. Її дуже збентежив навіть напис на вокзалі: замість «Харькова» було написано «Харків». На її думку, «іспортілі город». Та ця звістка дуже до душі дядькові Тарасу, хоча його тривожить інше: «Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере…». Він підтримує Мокія, хоче, щоб українська мова звучала з уст усіх людей. Але не дуже вірить в українізацію, вважаючи, що цим тільки виявляють українців, щоб незабаром з ними розправитися. Для Мазайла ж українізація — «це спосіб створити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади».

Родина Мазайлів, окрім Мокія, не хоче піддаватися українізації, бо, як каже тьотя Мотя, «прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной». Тьотя Мотя ображається за те, що в опері Тарас Бульба співає українською мовою, не хоче погоджуватися з тим, що Гоголь був малоросійським, а значить, українським письменником. Дядько Тарас від цих слів ледве не втрачає мову. Смішно чути їхні суперечки, за якими стоїть повне нерозуміння того, щоб відбувається.

Я не підтримую ані Мокія, «схибленого на укрмові», ані його родину, яка усіма силами протистоїть українізації і намагається якнайшвидше змінити козацьке українське прізвище на російське, щоб мати змогу займати вищі посади. Тому автор і робить кінець комедії зовсім несподіваним: щоб не підтримувати жодну із сторін, він пише: «За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазала-Мазєніна…». Ані Мокій не став Мазайлом-Квачем, ані здійснилися мрії його батька, який-таки встиг змінити прізвище. Постає питання: чи потрібна була у двадцяті роки така українізація, яка тільки вносила розлад у суспільство?