Енергія нового слова (За поезією І. Драча). Твір 11 клас
Іван Драч увійшов, а вірніше, увірвався в поезію на початку шістдесятих років. На тлі тихої провінційної та офіційної поезії він разом з іншими новобранцями атомної епохи здавався неприборканим гейзером, «узутим в урагани». Драч вніс у цоезію енергію слова, неординарність тем, які ламали застиглу солодко-сентиментальну псевдонародність. Провінційна затхлість так довго обмежувала українську індивідуальність віночками та стрічками на дівчатах у час офіційних концертів, що багато хто зневірився в здатності української культури народити щось крім «Гандзі-рибки» . Поезія Івана Драча була як вибух сучасності, як нова кров, молоде вино в міхах української поезії.
Новаторство Драча було вписано в історію мистецтва, історію країни.
Він описував звичайні речі, але так, як їх ніхто до нього не бачив:
В соняшника були руки і ноги,
було тіло, шорстке і зелене,
Він бігав наввипередки з вітром…
Хтось шукає теми для поезії за морями й кордонами. Драч дивиться на стіл у кухні – і от спалахує «Балада золотої цибулі». Безліч епітетів знаходить поет, проводить цибулину через безліч перетворень, щоб постала вона перед нами тим, чим є: таємницею буття. А іще вона – «золотощока богиня продажних ринків», «королева краси сільських світанкових базарів», «ніжна Лаура якогось Петра Петрарки» … і ось вона просто «золота цибулинка з маминого городу» . Поезія повернулась туди, звідки виросла: до землі.
Іван Драч приймає свою долю поета, нелегку у всякі часи, відважно, як лицар, і просто, як рядовий у бою. Крила таланту – трохи незграбний доробок для життя. З гумором і смутком розповідає балада «Крила» про чоловіка, якому не пощастило в новорічну ніч. Усім людям несе Новий Рік подарунки:
Кому – шапку смушеву,
Кому – люльку дешеву,
Кому – модерні каскети,
Кому – фотонні ракети..
Усе очікуване й звичайне. А Кирилові – «не пощастить же отак чоловікові» – лишаються крила, недарма свариться жінка. Крилатій людині тяжко живеться. У небі він не свій, на землі – чужий. Але така доля поета – бути кридатим посланцем, що не дає землі забути небо. У баладі «Крила» відчутні інтонації Марини Цвєтаєвої, її поеми «Крисодов». Покликання поета, як наречену, конем не об’їдеш. Герой балади вже й сокирою відрубав – виростають крила!
Іван Драч приніс в українську поезію нові образи, навіть нові слова. Він не боявся використовувати науково-технічну термінологію, вважаючи, що сучасність повинна бути хазяйкою, а не рідкою гостею у віршах. Він не хотів відстати від часу:
Я ж приходжу; мені до рук
Варто знати кожнісіньку ваду,
Але я вже скоріш помру,
Ніж з ракети в авто пересяду.
У поезії Івана Драча мальовничість та наочність образів нагадують живопис. Якщо звернутися до відомої класифікації, він швидше «людина, що бачить» , ніж «людина, що чує» . Тому вірші його такі пластичні, багатобарвні. Та не тільки надбання літературного ремесла зробило Драча гідним спадкоємцем класичної української поезії. Він не тільки описував – він осмислював нову епоху, по-новому відстежував зв’язок із традиціями. У поемі «Смерть Шевченка» поет звернувся до особистого життя Кобзаря, намагаючись зрозуміти його як людину, зрозуміти, який шлях, які підземні течії історії призводять до появи генія і чим стає він сам для історії Батьківщини. Драч уперше пов’язав літературний і життєвий подвиг Шевченка із становленням української нації:
Йшла вперше Україна по дорозі
У глибину епох і вічних зльотів –
Йшла за труною сина і пророка.
За нею по безсмертному шляху
Ішли хохли, русини, малороси,
Щоб зватись українцями віднині.
Поет продовжує жити й творити, не залишаючись осторонь від горя й радощів епохи. Він відчуває себе її спостерігачем, боржником і сплачує борг віршами.