Дві легенди – темна і світла (За поезіями Д. Павличка «Коли помер кривавий Торквемада…» і «Два кольори»). Твір 11 клас
За радянських часів Україна жила не в казці, а в легенді «страшній і безмірно жорстокій. І легендами нашої літератури стали вірші Дмитра Павличка «Коли помер кривавий Торквемада…» і «Два кольори».
Вірш «Коли помер кривавий Торквемада…» належить до циклу «Львівські сонати» . У чотирнадцяти рядках цього твору змальовується алегорична картина нібито з життя середньовічної Іспанії. Помер кривавий кат Торквемада, а ченці його страшного ордену пішли по країні, видивляючись, чи не радіє хтось цій смерті. Вони не лише прагнули покарати єретиків, а й побоювались, чи не покладено смертю Торквемади край їх владі. Ченці інквізиторського ордену навіть самі провокували людей, розповідаючи всім, що Торквемада помер. Але ж люди, у глибині душі щасливі, змушені були плакати, навіть ридати.
Поет зазначає, що люди боялися навіть крадькома посміхатися:
Напевно, дуже добре пам’ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
Ця алегорія дуже прозора: Сталін помер, але сталіністи мандрують країною, видивляючись, чи не радіє хтось надто сильно? Тяжкий спадок старого режиму ще довго буде обтяжувати нас усіх. Ось так виклав Дмитро Павличко цю темну легенду середньовіччя по-радянськи.
Світла легенда нашої літератури навіть не потребує представлення, досить лише згадати рядки цієї чарівної поезії:
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами.
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.
Ця поезія, яка стала піснею, набула серед авторських пісень таку ж популярність, як, скажімо, «Червона рута» або «Дивлюсь я на небо…». Можна сказати, що «Два кольори» стали невід’ємною складовою частиною української ментальності.
Червоні й чорні нитки пронизали сніжно-біле полотно, зробилися складним візерунком, дивитися на який можна безкінечно. Лише мати-берегиня могла вишити той візерунок життя. Для двох станів людської душі, для двох станів людського серця є відбитком ці два кольори: «Червоне – то любов, а чорне – то журба» . Зазначимо, що Павличко протиставляє не любов і ненависть, як це заведено, і не журбу й веселощі, а саме любов і журбу. Дуже цікаво й корисно спостерігати за ходом ліричної думки Дмитра Павличка. Ліричний герой немало походив шляхами життя, які бувають такими кам’янистими або ж слизькими:
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Збереження традицій – ось пафос цієї поезії. Адже вишивані сорочки або рушники дарували не просто так. Подарувати вишивану річ означало певною мірою подарувати саму себе. Так і вчинила мати ліричного героя. Життя продовжується, і плин часу неспинний. Проте в людини тепер є своєрідна мапа власного життя, де уважне око побачить і пройдене, і те, що доведеться пройти:
Мені війнула в очі сивина.
Та я нічого не везу додому.
Лиш згорточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.
Український народ має витончене почуття прекрасного. Мабуть, саме тому ця поезія стала улюбленою піснею, яку залюбки співають як на урочистих концертах, так і серед дружньої учти:
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба.
Два кольори мої, два кольори:
Червоне – то любов, а чорне – то журба.
Така красива пісня-легенда живе в Україні.
Ми побачили видатного нашого поета Дмитра Павличка у двох утіленнях: як автора дошкульної та злої сатири і як лірика-філософа, лірика-мудреця. Чи врівноважують вони одне одного? Чи дійсно в поезії, як і в житті, є дві сторони – темна і світла? Так, обидві легенди нашої поезії беруть свій початок з нашого життя, і обидві вони надають нашому життю повноти, розуміння та істинності.