Думка про рідну домівку в романі М. Шолохова «Тихий Дон». Твір 11 клас

Чотири підпірки є у людини в житті:

 дім із сім’єю, робота, люди,

із ким разом правиш свята і будні,

 і земля, на якій стоїть твій дім.

І всі чотири – одна важливіша за іншу…

Валентин Распутін

Поява геніального роману-епопеї Михайла Шолохова «Тихий Дон» рівнозначна диву. Цей роман воістину став шедевром століття завдяки могутньому таланту письменника.

Народ, його минуле, теперішнє й майбутнє, його щастя – от основна тема роздумів письменника. У романі М. Шолохов зобразив боротьбу двох абсолютно різних за своїм історичним призначенням сил: донського козацтва й Червоної Армії.

«Мелеховське подвір’я – на самому краї хутора», – так починається роман-епопея, і протягом усього твору М. Шолохов буде розповідати нам про мешканців цього подвір’я. Через подвір’я Мелехових проходить лінія оборони, його займають то червоні, то білі, але рідна домівка назавжди залишається тим місцем, де живуть найближчі люди, завжди готові прийняти й обігріти.

Життя мешканців дому Мелехових постає із сторінок епопеї в сплетінні протиріч, тяжінь і боротьби. Можна сказати, що на перехресті великих історичних подій, кривавих сутичок опинилася вся сім’я Мелехових.

Передусім ми знайомимося із главою сім’ї – Пантелієм Прокоповичем. «Під старість Пантелій Прокопович став крижастий: роздався в ширину, трохи зсутулився, але усе ж виглядав дідком справним. Був сухуватий у кості, кривий (У молодості на імператорському огляді на скачках зламав ногу), носив на лівому вусі срібну півмісяцем сережку, до старості не злиняли на ньому вороної масті борода і волосся, у гніві доходив до безпам’ятства…» . Це була працьовита, хазяйновита, дуже запальна, але в душі добра й чутлива людина. Незважаючи на сімейний розлад, Пантелій Прокопович намагається з’єднати в одне ціле шматки старого побуту, хоча б заради онуків і дітей. І в тому, що він умирає не в домі, який любив більше за все на світі, – трагедія людини, в якої час відняв найдорожче – сім’ю й притулок.

Таку ж всепоглинаючу любов до рідного дому батько передав своїм синам. «Старший, уже одружений син його Петро нагадував матір: великий, кирпатий, у буйній повителі пшеничного кольору волосся, кароокий, а молодший, Григорій» у батька пішов: на півголови вищий за Петра, хоч на шість років молодший, такий же, як у батька, звислий шулікуватий ніс, у трохи косих прорізах – підсинені мигдалини гарячих очей, гострі плити вилиць обтягнуті коричневою з рум’янцем шкірою. Так само сутулився Григорій, як і батько, навіть у посмішці було в обох щось спільне, звіряче» .

Образ Григорія Мелехова – центральний в епопеї. Про нього відразу неможливо сказати – позитивний це чи негативний герой. Занадто довго він блукав у пошуках правди, свого третього між двох жорстоких світів шляху, пролив багато людської крові.

Його трагедія – це трагедія людини, яку невблаганний хід історії поставив перед необхідністю крутого повороту долі. Григорій постає перед нами як правдошукач. У пошуках правди він проходить найважчий шлях – шлях самопізнання. Насправді цей шлях виявився для Григорія бездоріжжям у темну ніч: він утратив віру в правду народу й віру в себе, став шукати забуття в пияцтві, у жіночих пестощах, у бою виявляв «безглузду жорстокість» .

Але й у страшний період морального падіння в Григорієві живе велика любов до рідної землі, рідної домівки. Це те єдине і, мабуть, найважливіше, що є в ньому.

Понад усе в романі мене вразили жіночі образи: Іллівна, Аксінія й Наталя. Ці жінки зовсім різні, але їх об’єднує висока моральна красота.

Іллівна, наприклад, переживаючи незабутню трагедію – смерть сина, змогла пробачити його вбивцю, тому що того покохала її дочка.

Кохання Аксінії до Григорія на сторінках роману межує із подвигом. І хоча перед нами звичайна напівписьменна козачка, не можна забути, який прекрасний внутрішній світ цієї жінки з непростою долею.

Рисами високої трагедійності відзначений і образ Наталі. Вірна, але нелюба дружина, вона підкоряє Григорія (а разом із ним і читача) своєю чистотою, любов’ю до дітей, готовністю чекати й сподіватися на щастя все життя.

Створюючи загальну картину життя козацтва в часи його остаточного руйнування, відтворюючи перш за все історичну правду життя країни, М. Шолохов однак досягає яскравої індивідуалізації образів, роблячи своїх героїв цілком живими людьми, наділеними гострим розумом, чутливою душею. Можливо, це вдається художникові завдяки вмінню відтворити складний внутрішній світ людини в усій його суперечності.

Людина для Шолохова – найцінніше, що є в світі, а найважливіше те, що допомагає формуванню душі людини, – це насамперед його дім, у якому він народився, виріс, де його завжди будуть чекати й любити, і куди він обов’язково повернеться. Саме світло рідної домівки рятує героїв від руйнації їхньої особистості, підтримує їх, осяває й очищує.