Духовне становлення особистості (За романом Л. Толстого «Війна і мир»). Твір 10 клас
Російська література за часів О. Пушкіна вміла розкривати психологію людини, її таємні думки й почуття. Лев Миколайович Толстой вніс у психологізм російської літератури своє відкриття, назване Чернишевським, уміння передавати «діалектику душі».
«Люди, як ріки…» , – говорив Толстой, підкреслюючи цим порівнянням багатогранність і складність людської особистості, мінливість і безупинне прямування, розвиток, «плинність» внутрішнього життя людей.
За Толстим, усякий результат людського життя ненавмисний, стихійний. У події завжди бере участь багато різнонаправлених прагнень і бажань, вони перетинаються і стикаються між собою.
Отже, чи є внутрішня необхідна міра в людському житті, чи є між його явищами, між людьми закономірний зв’язок, чи зв’язок цей хаотичний, випадковий? У чому сенс активності людини, життєвих зусиль її? Питання ці ставляться та вирішуються в романі «Війна і мир» кожним його епізодом. Шлях, який проходять у романі його герої, – це пошуки відповіді не тільки розумом, а й серцем, усім життям, долею.
Дуже різні люди П’єр Безухов і Андрій Волконський, але кожному з них, кожному по-своєму, випадає на своєму шляху пройти через важкі моральні випробування, коли потрібно наново вирішувати питання про зміст власного життя і його зв’язок з життям інших людей, з об’єктивним порядком речей, і питання це виявляється таким заплутаним і складним, що вже, здається, неможливо вирішити його позитивно.
У стихію людського життя з усією його видимою строкатістю і заплутаністю відношень, позицій, точок зору, цілей, як у пучину, заглиблюється думкою П’єр Безухов, щоб дізнатися: чи є об’єднуюче начало, чи є закон і мета в цьому видимому хаосі? Безладність, неузгодженість цієї картини світу викликають страждання, з яким проходить життям Андрій Волконський.
З розмов П’єра й Андрія на перших сторінках роману «Війна і мир» уже помітні ті лінії, за якими піде життя в одного й другого. Поруч із старшим другом П’єр розпливчастий і крихкотілий із своїм, здається, безцільним філософствуванням, із своїми питаннями, хто винуватий, хто правий. Князь Андрій розмовляє з П’єром, як людина дії; наприклад, він пояснює, навіщо йде на війну: «Я йду тому, що це життя, яке я веду тут, це життя – не по мені!» Він говорить про надії й сили, що пропадають у порожньому великосвітському існуванні. Князь Андрій не хоче допустити, щоб випадковості володіли його долею. Він вірить у своє високе призначення, і тим самим він, здається, вирішив для себе загальне питання про доцільність світобудови й людського життя – головне питання, яке досліджується і з’ясовується кожним рядком книги Л. М. Толстого.
Князь Андрій вірить у свою зірку; він не випадково, без мети закинутий у світ, він вірить у те, що народжений для подвигу та величі. Але йому треба буде пережити зіткнення цих ілюзій, сприйнятих за прикладами інших часів, з реальністю його часу, що ускладнив і заплутав людські стосунки й усі, що здавалися нещодавно ясними, поняття про велич, про подвиг, славу, про зміст людських зусиль. Князь Андрій скаже пізніше про себе під час побачення з П’єром у Богучарові, що він жив для слави, тобто жив для інших. «Адже що таке слава? Та ж любов до інших, бажання зробити для них що-небудь, бажання їхньої похвали». Князь Андрій на початку орієнтується на цей героїчний канон; у його мріях армія потрапляє в безвихідне становище, і він один рятує її і виграє війну – зовсім як у давніх епопеях або римських легендах. Але в дійсності історія має більш прозаїчний вигляд. Волконському відкриється, що світова слава Наполеона вінчає егоїстичну сваволю, а дійсний подвиг скромного капітана Тушина не буде увінчаний славою і залишиться невідомий. Життя постає перед ним у розбіжності видимого і дійсного, і його власне героїчне прагнення у своєму реальному значенні і за дійсними своїми наслідками виявиться чимось не тим, що мріялося йому. Воно виявиться гордою відчуженістю, яка відокремлює його від долі інших людей, замість того, щоб цю долю вирішувати, як личить герою.
У критичні дні кампанії 1805 року, пробираючись до штабу своєї армії, уже приреченої на поразку, Волконський із презирством дивиться на хаос, який панує навкруги, на візки, що змішалися, потопаючи в бруді, на картину безладдя, паніки, що охопили військо. Для нього образлива ця картина, настільки вона контрастує з його власною героїчною настроєністю: він їде, щоб урятувати армію.
Коли настав довгожданий момент Тулона, Андрій біжить уперед із стягом і, поранений, падає разом із ним. Потім його бачить на полі битви з древком Наполеон і вимовляє: «Яка прекрасна смерть!» Проте слова Наполеона доносяться до затуманеного слуху князя Андрія, немов дзижчання мухи, і похвала Наполеона, учорашнього кумира, уже не цікава йому. І от він, повалений горілиць, уже не бачить нічого навколо, він бачить тільки над собою високе небо й у ньому одному знаходить велич і значущість, яких він шукає в житті, але яких не було в його жаданому Тулоні. Героїчна хвилина виявилася наповнена тією самою дріб’язковою суєтою, яка для нього була образливою в житті. Честолюбні плани, мрії про Тулон і славу самі були такою суєтою – небо Аустерлиця зараз сказало Андрієві про це. Примарність офіційної історії і зовнішнього героїзму, з’єднаного з нею, стає очевидною поруч з простими необхідними моментами людського життя, значення яких раніше не розумів князь Андрій, зваблюючись в історії її поверховою стороною.
Тепер князь Андрій шукатиме щастя в іншому. Однак просте і таке важливе для кожного сімейне щастя, те саме, яке знають Ростови, це сімейне, «мирне» щастя не судилося Андрієві Волконському. Майже на його очах, у той самий момент, коли він повернувся додому, умирає від пологів дружина; він її зневажав, цю маленьку жінку, уважав пустою людиною, тепер же відчув, що вона необхідна йому. Пізніше князь скаже П’єрові, що був винний перед дружиною і сподівався виправдатися. Андрій, покараний стражданням за погорду, живе тихим самотнім життям, тим життям, якого він уперше побажав на полі Аустерлиця. Він переоцінив свої життєві цінності.
Князя Андрія відвідує в його сільській самоті П’єр Безухов. Друзі ведуть розмову про головні питання не тільки їх власного, але й взагалі людського життя. Проте не абстрактна дискусія перед нами, а живий діалог дуже несхожих між собою особистостей. Сторінки, присвячені побаченню героїв у Богучарові, – найглибші філософськи і водночас художньо чарівні в романі Л. Толстого. От до чого постійно повертається розмова як до свого центру, головного змісту: що таке добро, справедливість, правда не у відносному, особистому смислі, а в абсолютному, об’єднуючому, загальному для всіх? І чи існує це загальне? Своя мрія, своя правда в кожної людини при відсутності загальної правди, необхідності і розумності міри добра і зла, морального закону, того, що саме і є змістом і ціллю всіх життєвих пошуків Андрія і П’єра.
Проте захопленно-абстраговані промови П’єра не впливають на Волконського, не схильного до абстрактностей. Князь Андрій суворий у своїх оцінках життя, він не хоче більше самообманів, жене геть розради, він навмисно дуже логічний, йому потрібна тільки істина. Але якесь нелогічне почуття, сховане на дні свідомості, залишилося в ньому, і воно говорить, що істини, до яких він прийшов, – не абсолютні істини.
«Навіщо?» – от величне запитання, запитання про сенс, про призначення людини, життя її, події, історію. Людині недостатньо факту події, вона хоче дізнатися: навіщо? Життя непросте, і це питання мучить толстовського героя в найкритичніші моменти.
Побачення з П’єром було для князя Андрія віхою, з якої почалося його нове життя. Приїхавши в справах в Отрадне, князь Андрій уперше зустрічається з Наташею. Вона пробудила в Волконському потребу простого контакту з іншою людиною – вона була колись закритою для князя Андрія, який вирішував для себе загальні проблеми людського буття. До Аустерлиця Волконський намагався жити для інших, відокремлюючи себе від них, тепер же – жити разом з іншими. «Щоб не для одного мене йшло моє життя» – ось теперішнє бажання князя Андрія.
У Петербурзі Андрій удруге зустрічає Наташу Ростову на балі. Він покинув свою самоту і віддався громадській діяльності; він зайнятий службою в центрі підготовки громадянських реформ, близький до Сперанського – нової «великої людини» , – яким він тепер захоплений, знову суспільне прагнення його непомітно прийняло форму старих ілюзій; знову тягне його в зовнішні сфери, «туди, де готувалося майбутнє» . Але одна зустріч із Наташею зруйнує все це.
Розрив з Наташею відновлює страждання Волконського, те страждання від неідеальності життя, яке він знав завжди. Спокою князеві не дає та обставина, що Наташа могла проміняти його на пустого хлюста Курагіна. Розбита ще одна ілюзія.
Враження краху поєднується в Волконського з війною, яка почалася, вторгненням завойовників, пожежею Смоленська, руйнуванням Лисих Гір, його рідного гнізда.
У рокову хвилину смертельного поранення, коли ще димиться граната, готова враз вибухнути, вертиться дзиґою поруч із ним. Жагучий порив любові до життя охоплює князя Андрія.
Безпосереднього відчуття життя не знав він, а якщо воно приходило, то виявлялося потім обманом. У хвилину поранення в перший і єдиний раз він відчув із такою силою безпосереднє почуття любові до всього навкруги: ріллі, цівки диму. В умираючому князі Андрієві йде боротьба між любов’ю земною, мирською, обмеженою, вибірковою любов’ю до однієї людини, яка може бути невіддільна від ненависті до іншого, – і абстрактною любов’ю, безпредметною, безособовою, не любов’ю до кого-небудь і за що-небудь. Пристрасть до життя, із яскравою силою відчута у хвилину поранення, потім заміняється абстрактною любов’ю до ворога. Але приходить Наташа, вони зустрічаються знову. Відновлене кохання до однієї жінки прив’язує знову до життя, витісняючи абстрактне почуття любові взагалі.
У цій боротьбі перемагає абстракція, нелюдська любов, перемагає смерть. Неідеальна, земна, мирська любов жадає від людини такої участі в житті, яка для князя Андрія була завжди тяжка, неможлива. Таким чином, ставши перед вибором: земне, приземлене чи вічне, уселюдське, урешті-решт князь Андрій вибирає друге, урятувавшись таким чином від безмежного страждання й розчарування,
Зовсім інакше складається життя П’єра Безухова. От він перед нами в момент розриву з дружиною, після дуелі з Долоховим. Цей момент для П’єра – результат його відносин із великосвітським товариством. Його тривожать не стільки особисті питання, скільки глобальні проблеми взагалі: «Хто правий? Хто винуватий? Ніхто». Після розмови з дружиною він їде в Петербург, продовжуючи думати те ж саме: він не розуміє, дивлячись на інших людей, яким чином усі вони могли жити, не розв’язавши тих питань, що займають його. «Усе в ньому самому і навколо нього здавалося йому заплутаним, безглуздим і огидним» . У ньому самому і навколо нього – це для П’єра те саме. Його особисте існування повинно бути виправдане доцільним устроєм світу, і втрата цього почуття вищої доцільності означає для П’єра особисте нещастя, безвихідь, майже неможливість жити. П’єру визначено власним досвідом і долею аналізувати і розплутувати, шукати вихід до загальної правди через ілюзії і розчарування. Такою ілюзією стане масонство, яке ввійде в долю П’єра в найтяжчу хвилину повної розгубленості. Але пізніше, коли прийде розчарування в масонстві, тим безнадійнішою, здається, буде та нова безвихідь, в якій опиниться П’єр і з якої тільки через випробування війни і полону йому призначено буде вибратися.
Дванадцятий рік – зовсім інший стан життя П’єра, що відрізняється від різнобою думок, який панував у душі героя, коли він був у Торжці. Тепер, під Бородіном, на місце парадоксів стає дійсне протиріччя. Саме в полоні, у втратах і нестатках, П’єр навчився цінувати безпосереднє життя, існування як процес. У результаті зближення з простими солдатами, знайомства з Платоном Каратаєвим П’єр доходить висновку, що нещастя людей відбувається «не від нужди, а від надлишку» . Надлишок тут – не тільки матеріальні статки, що відокремлюють панів від народу, але також надлишок духовного, внутрішнього життя: шукання, розвиток, «діалектика душі» . Це все невластиве їм, простим людям, солдатам, селянам. їм ніби дано безпосередньо, прямо, стихійно те знання сенсу існування, до якого головні герої «Війни і миру» пробиваються довго і важко.
Серед заплутаної складності життя герої Толстого шукають його простий і загальний зміст. 1812 рік і стає такою подією, яка проясняє усе.
А який в епілозі П’єр? Він повернувся багато в чому до «докаратаєвського» свого стану, до себе, до своїх неспокійних питань, сумнівів. П’єр приходить у таємне політичне товариство.
У «Війні і мирі» життя підводить підсумок пошукам героїв, як, наприклад, прагненню князя Андрія до слави, – і перед епілогом здається, що підведено підсумок уже всьому; але те, що, здається, було вирішено, відновлюється, робиться знову актуальним, живим. «Війна і мир» залишається відкритою книгою: останні слова розповіді – це мрії дитини, плани подальшого життя. І хто знає, може, Миколка Волконський, діти Безухова та їхні ровесники так само будуть мучитися думками про своє призначення, про щастя, славу, як це було з їхніми батьками?