БІЛЬ І МУЖНІСТЬ ЧОРНОБИЛЯ

«Чортове колесо» ще обертається над містом, але тільки в кількох його люльках сидять ті, кому бракує гострих відчуттів лету у вечірньому небі, захвату і страху». Це було 25 квітня 1986 р., і вже за кілька годин усім людям міста стане по-справжньому страшно. Розпочнеться нова епоха. Що втілює це «чортове колесо», про яке писав у своєму романі В. Яворівський «Марія з полином у кінці століття»? Колесо долі, історії? Так чи інакше, аварія в Чорнобилі позбавила життя вже тисячі людей. Минуло перше десятиріччя з того часу, а кількість жертв все зростає. Нині вже § слід думати не лише про відомі захворювання, а й про складні соціально-психологічні явища, які супроводжуються зростанням серед людей депресивних станів, розлучень, алкогольної залежності. Адже АЕС продовжують активно експлуатувати за умов, коли всі засвоїли урок: «станцію будують тисячі людей, пускають Н — сотні, а аварія може трапитися з вини однієї людини».

За кілька днів В. Яворівський знову повертається в романі до знайденого образу. «Чортове колесо» стиха, сонливо якось прокручується довкола осі. Машиніст, мабуть, не вимкнув гальма, і вітер таки розкрутив його». Але в люльках нікого немає. Не треба вже було шукати «гострих відчуттів». Люди поспіхом залишали власні домівки, як це трапилося з великою родиною Мировичів. Про неї йдеться в романі В. Яворівського. Так само, як і Мировичі, котрі проектували, експлуатували станцію, а потім брали участь у ліквідації аварії, деякий час був у чорнобильській зоні і сам письменник. Тому роман, насичений багатьма документальними фактами, водночас художньо відтворює трагедію як загальнолюдську, не здатну зупинити «чортове колесо» історії, повернути суспільство назад на шляху науково-технічного прогресу, вдосконалення, зламати дух людини.

Безсумнівно й те, що Чорнобиль — це регрес в суспільному житті, свідчення моральної деградації системи, котра його породила. І якщо значний спад захисних можливостей імунної системи людського організму вже очевидний, то наслідки «морального Чорнобиля» важно прогнозувати. Недарма «сором, совість, душа — ці поняття стали анахронізмами, в лексиці професіоналів-технократів їх нема». За період 1980—1986 рр. у 27 випадках порушень в роботі устаткування станції з 71 розслідування не проводились, вони навіть не реєструвались. Приписки та обман у звітах стали тут звичайною справою. Не випадково, що вже після аварії сам факт її та масштаби довго замовчувались. І це викликало обурення народів СРСР, багатьох країн Заходу. В інтерв’ю для повісті про Чорнобиль Ю. Щербака академік В. Лєгасов казав: «Низький технічний, низький рівень відповідальності цих людей — це не причина, а наслідки. Наслідки їх низького морального рівня». Була аварія для всіх без винятку несподіваною? І так, і ні. В. Губарєв згадує, що подія в Чорнобилі трапилась тоді, коли він писав сценарій про пожежу на атомній станції. Зрозуміло, на станції вигаданій. Сценарій він сховав, адже в Чорнобилі трапилось те, що важко навіть уявити. І вся література застереження, яка існувала до реальної катастрофи, не справляла вже на читача великого враження: такого не буває, бо не може бути ніколи. Потім В. Губарєв написав перший драматичний твір, присвячений Чорнобилю, — відому п’єсу «Саркофаг». Він цілком позитивно поставився до роману В. Яворівського «Марія з полином у кінці століття», оскільки істина формується із багатьох думок. П’єса «Саркофаг» цікава саме тому, що вона не про трагедію, а про ситуацію, яка зробила її можливою.

Письменник, лікар-епідеміолог Ю. Щербак писав: «Тому я й порвав з медициною, що вважаю неприпустимим явищем обюрокрачення її саме сьогодні… Чорнобиль — це безпрецедентна катастрофа глобальних масштабів, це незагойна рана на тілі України. Вибух реактора 26 квітня 1986 р. ввів людство у новий етап його розвитку: ми усвідомили, що цілком реальною стає небезпека загибелі життя на Землі від створеною людиною техніки. Я думаю, що звикання до аварії, до її наслідків, до того сюрреалістичного світу, що виник тут, — один з найтяжчих наслідків Чорнобиля™

Видатний американський лікар Роберт Гейл подарував мені свою книгу про Чорнобиль під символічною назвою «Останнє попередження». Воно стосується всіх жителів Землі. Але в першу чергу — нас, лікарів… Багато їх було, чесних і мужніх. Проте були й інші — ті, хто не виконав свого професіонального обов’язку, хто намагався й досі намагається приховати від громадськості правду про медичні наслідки чорнобильського катаклізму… Покликання лікаря — служити Людині, її Здоров’ю, оздоровленню всього Людства».

Ю. Щербак того 1986 р. був спеціальним кореспондентом «Литературной газеты». Його репортажі регулярно з’являлися на сторінках багатьох видань, потім вийшла документальна книга «Чорнобиль». Як лікаря його цікавили медичні, моральні аспекти катастрофи. До однієї з публікацій він вибрав такий епіграф: «Нам потрібна в житті лише одна заборона: на брехню та на авось». Ю. Щербак у своїх роздумах часто звертається до літератури, до творчості своїх товаришів: «Є у чудового поета, мого друга Івана Драча давні вірші під назвою «Поліська легенда»: річка Прип’ять веде діалог з птахами та рибами, які б’ються у тривозі від атомного сусідства. Ріка пояснює, що «Атому замок із сталі будують» — і через десяток років по всьому світу зведуть йому непохитні атомні трони.

Поетична фантазія увійшла в конфлікт з технічною дійсністю. І ось уже сину І. Драча, студенту-медику Максиму, одному з героїв мого оповідання «Маленька футбольна команда», довелося декілька діб без зміни працювати дозиметристом при евакуації населення з Чорнобиля. Попереду заліки та іспити. Але свій перший і найважливіший іспит на громадянську зрілість він з честю склав».

Вчинок Максима якоюсь мірою став свідченням каяття його батька. Під цим кутом зору можна розглядати окремі мотиви поеми-мозаїки «Чорнобильська мадонна». Вона увійшла до збірки «Храм сонця» (1988). «Сіль пізнання — це плід каяття» — один з останніх рядків епілогу поеми підсумовує роздуми І. Драча з приводу того, чого коштувало йому і всім нам прозріння. У розділі «фізики і лірики» він звертається до давньої дискусії:

Але ось фізик прибіг. Дивна для мене ця мить.

Яка ж я йому солом’яна оборона?!

Шепоче він болісно: — Вона мені не простить..

Не простить… Чорнобильська мадонна…

Для фізика теж приходить розуміння, що помста чорнобильської чорної мадонни законна. І поет не може відпустити гріхи, бо й сам винен. Заключна строфа цього фрагмента поеми дещо прояснює в складному образі чорнобильської мадонни:

Коли до поета не можна з душею на сповідь прийти,

То куди ж мені дітись, бідою йти по іконах?!

Дивилась істина з вічної висоти

З-під чорного рушника — Чорнобильська наша мадонна…

Характерне для твору завершення ключових рядків запитальним та окличним знаком. Поету не відома істина, він постійно прагне її відшукати.

В українській літературі про Чорнобиль виділяють такі мотиви: відчуження матері, вини й каяття та віри і жертви. Ярослав Розумний центральним мотивом у поемах І. Драча «Чорнобильська мадонна» та Б. Олійника «Сім» (1988) вважає відчуження роду. У Драча обірвано зв’язок з матір’ю. Ліричний герой іде до катарсису, тобто до очищення через страждання, шляхом сповіді перед чорнобильською мадонною, перед чорнобильськими невинними дітьми й перед своєю совістю». В самодокорі й каятті він шукає оновлення.

Силу проти зневіри Олійників герой знаходить у героїзмі й смерті сімох чорнобильських «подвижників»… їм, пожежникам і кінорежисеру В. Шевченко, присвячується поема Б. Олійника. Він сказав про них так: «Пожежники, чергові — вони, здається, тільки виконували свій службовий обов’язок. Але виконували цей людський обов’язок в нелюдських умовах. А кінорежисер, той вже не службовий, а історичний обов’язок виконував: знімав свідчення історії. Вони частина нашого ж народу, ось що для мене найважливіше. Отже, народ цей душею своєю здоровий. Значить, чогось вартий народ, який породив таких «синів». Поет відчуває власну відповідальність за все, що трапилось, як і всі ті майстри слова, що були до нього, і молодші. Це Тичина, Рильський, Сосюра, потім Олесь Гончар, якого підтримували Симоненко, Близнець, Ліна Костенко, Павличко, Драч, Вінграновський, Дрозд, Шевчук, Щербак. Усі вони, на думку Б. Олійника, в часи, коли обвинувачували то в космополітизмі, то в буржуазному націоналізмі, за умов неблагородних і невдячних, зуміли зберегти шляхетність. Можливо, тому поема закінчується так:

В траві…

шовковою зеленою

Тичина пішов.

Озирнувшись на мить,

Ворону кинув:

— Каїне,

Минуле, як рана, болить.

Але тобі не покаюся.

Бо все це — моє:

Ні продать, ні купить.

І мені, а не третьому.

Нещадно його судить.

І самому собі не прощатися.

І — очищатися.

..Болить.

Загалом обидва поети в своїх творах намагаються різноманітними художніми засобами «передати багатоликість народної біди».

Про інших героїв, які, до речі, не думають про власний героїзм, про всіх тих, кого називають ліквідаторами, написала Олена Матушек такі рядки:

Тут на сцену виходиш.

Немов під рентген,

Тут дешевих не зірвеш овацій —

Кожне слово твоє, кожен жест, кожен ген

Їх очей протина радіація.

Респіратори знято, а маски тим більш,

Із душі — всю пилюку провітрено,

Бо узяти невидимий цей рубіж

Можна тільки єдиним —

вірою.

Подвиг цих людей не минуле. На жаль. Атомний молох потребує нових жертвувань. Як написала Л. Костенко: «Ми — атомні заложники прогресу».

«НАША ДУМА, НАША ПІСНЯ НЕ ВМРЕ, НЕ ЗАГИНЕ…»
РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Залишити відповідь

Your email address will not be published / Required fields are marked *